Травень 1947 р., Льойташ, Тіроль.
Пригоди архангела Рафаїла
Тьмяним весняним вечором, насиченим подихом далекої грози, бузковими пахощами і запахом озону, в білій хмарі лебединим плавом по землі простували архангели Рафаїл і Михаїл. «Простували» – не значить, що вони переступали ногами, бо п’яти їхні ледве-ледве торкалися трави й дорожнього пороху, а хмару, яка їх обкутувала, немовби вітром несло ген-ген.
Так прямуючи, вони розмовляли між собою, та не були то слова, що ними вони перекидалися і що їх десятками треба нанизувати, щоб віддати думку якусь. В одну мить, коротку, як мигтіння . блискавиці, перелітала від одного до одного думка, що осявала чоло когось із них, і так само швидко мигтіла відповідь на неї. Від того обміну думками світляні спалахи грали на небі, і спалахи ті були їхні думки, що беззвучно займалися, на мить розсвітлювали околицю і згасали в насичених передгроззям просторах. Отже, віддати їхню бесіду – значить переложити її на нужденну людську мову, проміння на звуки, фарби на слова і витратити довгі хвилини на те, що «сказано» в один блискавичний момент. Спалахи Михайлових думок мали багряну відтінь, тоді як у Рафаїлових була прозора голубінь, і випадкові перехожі, спостерігаючи ту гру зірниць, милувалися на феєрію невиданих кольорів.
Передана нашим нужденним способом висловлення, розмова їхня мала приблизно такий зміст:
РАФАЇЛ. Дивний той рід людський, замкнутий в межі простору і часу.
МИХАЇЛ. Дивний і не подібний до нас, первозданних, улюбленців Господніх, створених у добу досвітню.
РАФАЇЛ. До нас, Його любов’ю розпещених.
МИХАЇЛ. До нас, що сяємо, мов снігами короновані гір шпилі у першім промінні ранкової зорі.
РАФАЇЛ. Що сонмами і світоносними шерегами вилискуємо, мов туманами обкурені ланцюги гірські.
МИХАЇЛ. Що сонцесяйними крилами, мов щитами, оточуємо трон Господній.
РАФАЇЛ. Що є раменами його, які, мов білим цвітом укрите галуззя черешень, простягаємось у простір.
МИХАЇЛ. Що є великими свічадами озер, які віддзеркалюють славу його, наче сонця блиск нестерпучий.
РАФАЇЛ. Свічадами, які відбите нами сяйво знову вбирають у себе, бо назад воно відбивається склепінням небесним.
МИХАЇЛ. Якими ж іншими, відмінними від нас є люди!
РАФАЇЛ. Мов дим від багаття, що здіймається в височінь і розпливається в простори.
МИХАЇЛ. Мов фанфара суремна, що завмирає, прокотившись над полем бою.
РАФАЇЛ. Мов пахощі кущів бузкових і жасминових, що відцвітають за весну і літо.
МИХАЇЛ. І невже промені дій їхніх не вплітаються в симфонію світла, що, від склепіння відбившись, до нас повертається?
РАФАЇЛ. Невже ті промені, розчинившись, не тремтять у свічадах, якими є істоти наші?
МИХАЇЛ. Тремтять, може, так кволо, що тремтіння їхнього ми не помічаємо?
РАФАЇЛ. Якби так, то причетні люди були б до блаженства нашого.
МИХАЇЛ. Недокінчені, недовершені, вічномінливі, то поривом у височінь недосяжну занесені, то виром падіння у безодню втягнуті, мчать вони у потоці ненастанному ставання.
РАФАЇЛ. Не так, як ми, довершені, докінчені, які перебуваємо не в потоці ставання, а в бутті немінливому, в сяйві незгасному.
МИХАЇЛ. Якого їхні очі не знесли б, бо осліпли б, і від дотику якого тіла їхні спопеліли б.
РАФАЇЛ. Тому й не вільно нам, янголам, ставати перед очі їхні.
МИХАЇЛ. Але ж чи не являвся ти, Рафаїле, Товієві* і чи не відбув з ним: цілу подорож?
РАФАЇЛ. Так, але створив я собі для цього оболонку з густого астрального етеру, поволокою млистою опасав свою постать і от, подібний до людей, в– оболонці не з плоті людської, став його супутником, його охоронцем в дорозі.