Рудольф Еріх РАСПЕ
ПРИГОДИ БАРОНА МЮНХАУЗЕНА
Оповідання
В основу небилиць, названих «Пригодами барона Мюнхаузена», лягли оповіді реального барона Мюнхаузена, який дійсно проживав у Німеччині в XVIII столітті. Він був військовим, певний час служив у Росії й воював із турками. Повернувшись до свого маєтку в Німеччині, Мюнхаузен незабаром став відомий як дотепний оповідач, котрий похвалявся своїми неймовірними пригодами. Невідомо, чи він сам записав власні побрехеньки, чи це зробив хтось із уважних слухачів, але в 1781 році деякі з них були надруковані. Як то часто трапляється в літературі, у шліфуванні оповідань узяв участь ще один письменник — Еріх Распе. Він попрацював над текстами і в 1785 році опублікував їх. Незабаром до них приєднали фантастичні оповідання інших письменників, також присвячені пригодам вигадливого барона. Та все ж автором книги про барона Мюнхаузена прийнято вважати саме Рудольфа Еріха Распе.
Кінь на даху
Я виїхав до Росії верхи на коні. Стояла зима. Ішов сніг.
Кінь втомився й почав спотикатися. Мені дуже хотілося спати. Від утоми я заледве не падав із сідла. Але даремно шукав нічліг: на шляху мені не трапилося жодного присілка. Що мусив робити?
Довелося заночувати в чистому полі.
Довкруж — ані куща, ані дерева. Лише маленький стовпчик стирчав із-під снігу.
До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого замерзлого коня, а сам умостився тут-таки, на снігу, та й заснув.
Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, точніше, в невеличкому містечку, і з усіх боків мене оточують будівлі.
Що сталося? Куди я потрапив? Як могли всі ці будинки вирости серед поля за одну ніч?
І куди подівся мій кінь?
Я довго не міг зрозуміти, що сталося. Раптом чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.
Звуки долинають звідкись згори.
Я підводжу голову — і що ж?
Мій кінь висить на даху церкви! Він прив’язаний до хреста, що височіє над дзвіницею!
Тієї ж миті я второпав, у чому справа.
Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми та будинками, було засипане товстим шаром снігу, з-під якого стирчала лише верхівка хреста.
Але я не знав, що це хрест, мені здалося, ніби це маленький стовпчик. Саме до нього я прив’язав свого натомленого коня! А вночі, поки я міцно спав, почалася сильна відлига, сніг розтанув, і я м’яко спустився на землю.
Проте мій бідолашний кінь так і залишився там, на даху. Прив’язаний до хреста дзвіниці, він не міг опуститися на землю.
Що ж робити?
Довго не роздумуючи, вихоплюю пістолет, влучно прицілююсь і потрапляю просто у вуздечку, адже я завжди стріляв неперевершено!
Вуздечка розлітається.
Кінь хутко спускається до мене.
Я заскакую на нього і мчу вперед, неначе вітер.
Вовк, запряжений в сани
Але взимку мандрувати верхи незручно, набагато приємніше подорожувати в санях. Я купив собі дуже гарні сани і швидко помчав по пухнастому снігу. Під вечір я заїхав у ліс. Почав було вже дрімати, як зненацька почув тривожне іржання коня. Озирнувся і у місячному світлі побачив страшного вовка, який біг за моїми санями, ощиривши зубасту пащеку.
Надії на порятунок не було.
Я ліг на дно саней і заплющив очі від страху.
Кінь мчав, немов навіжений. Клацання вовчих зубів почулося над самісіньким моїм вухом.
Але, на щастя, вовк геть не звернув на мене уваги.
Він перескочив через сани просто у мене над головою й накинувся на бідолашного коня.
За хвилину задня частина тварини зникла в прожерливій пащі хижака.
Передня частина, осліплена жахом і болем, скакала вперед.
Вовк все глибше і глибше вгризався в коня.
Отямившись, я схопив батога і почав шмагати ненаситного звіра.
Він завив і рвонув уперед.
Передня частина коня, ще не з’їдена вовком, випала із упряжі в сніг, і вовк опинився на її місці — в голоблях та кінській збруї!
Вирватися з цієї збруї він не міг — був запряжений, як кінь!
Я продовжував щосили поганяти його.
Хижак мчав уперед, тягнучи за собою мої сани.
Ми неслися так швидко, що вже через дві-три години галопом влетіли в Петербург.
Вражені жителі міста юрмами вибігали подивитися на героя, який замість коня запряг у свої сани лютого вовка. У Петербурзі мені жилося добре.
Іскри з очей
Я частенько ходив на полювання і тепер із задоволенням пригадую ті веселі часи, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки дивовижних історій.