Маленька Майя у своєму сховку жаліла сердешного жука-гнойовика: «Скільки біди та горя існує на білому світі», — думала вона собі. І раптом бджілка помітила, що одна половинка хробачка, яку засмучений втраченим коханням Курт відклав набік, швиденько відповзла геть.
«Оце так!» — аж скрикнула вона так голосно, що Курт почав здивовано роззиратися.
«Ану, дайте місце!» — гаркнув він, щойно почув чийсь голос.
«Я ж сиджу собі тихенько та аніскілечки не заважаю вам пройти», — озвалася Майя.
«Як то сидите? Де ж ви сидите?» — здивувався жук.
«Я осьдечки, нагорі! — вигукнула Майя. — Просто над вами, у квітці!»
«Я охоче вам вірю, — озвався знову Курт, — але ж я не коник-стрибунець і не можу так високо задирати голову. Чого ви кричали?»
«Бо половина хробачка утекла!» — гукнула Майя.
«Еге ж, — погодився Курт і подивився на іншу половинку черв’ячка. — Хробаки дуже спритні. Та я не хочу більше їсти».
Сказавши так, жук викинув геть недоїдену половинку, і вона теж хутесенько поповзла у своїх справах.
Майя зовсім розгубилася, але Курт, очевидно, добре знався на хробаках та їхньому норові.
«Ви не хвилюйтеся, я не завжди харчуюся хробачками», — заспокоїв бджілку гнойовик.
«Та ви бодай скажіть тому меншому шматочку, у який бік поповзла його більша половинка», — схвильовано зауважила Майя.
Курт заперечливо струсив головою: «Що розділила доля, те не можна знову скласти докупи, — філософськи виголосив він. — А ви, власне, хто така?»
«Я Майя, належу до бджолиного народу!»
«Дуже приємно! — відповів Курт. — Особисто я нічого проти бджіл не маю. А чого це ви там нагорі сидите, га? Зазвичай бджоли так не роблять. Ви вже довго там?»
«Я ночувала тут».
«Ага, — з підозрою озвався Курт. — Маю надію, що спали ви міцно, бачили солодкі сни та щойно прокинулися?»
Майя погодилася, бо зрозуміла, що Куртові не дуже сподобалося б, якби хтось підслухав його розмову з самкою цвіркуна Іффі. А засмучувати жука ще раз вона не хотіла.
Курт заметушився, забігав туди-сюди, все ще намагаючись поглянути вгору. «Зачекайте-но, — попросив він, — якщо я зіпруся спиною на травинку, то зможу вас побачити, та й ви матимете змогу мене розгледіти. Чи хотіли б ви побачити моє лице, поглянути мені в очі?»
«Ну звичайно, — люб’язно погодилася Майя, — я з великим задоволенням подивлюся на вас».
Курт знайшов відповідну стеблину, нею виявився пагін жовтцю. Курт зіп’явся на задні ніжки, оперся спиною до стеблини та подивився догори. Обличчя жука було досить привітним та милим. Щоправда, жук був уже в літах, до того ж, мав надлишок ваги. Тим часом він схилився у глибокому поклоні та відрекомендувався: «Курт, з родини бронзівок».
Майя подумки посміхнулася, бо добре знала, що Курт належав до жуків-гнойовиків. Але вона не хотіла вражати самолюбство жука, тому промовчала.
— А вам дощ не заважає? — поцікавилася вона.
— Аніскілечки, я давно звик до дощу. Там, де ростуть троянди, дощ періщить мало не щодня…
Майя відчула, що з неї вже досить, і за таку нахабну брехню треба було би покарати жучиська.
— Курте, — сказала вона та обережно всміхнулася. — Що то за дірка он там, під листком?
Курт перелякався.
— Дірка? — перепитав він тремтячим голосом. — Ви питаєте про якусь дірку? Дірок дуже багато. Усюди в землі то там, то тут можна знайти якусь дірку.
Запитання про нірку настільки збентежило жука, що трапилася вельми неприємна, якщо не сказати страшна річ. Курт так жваво намагався зобразити байдужість, що втратив рівновагу і зісковзнув з пагона, на який опирався спиною… Майя почула його розпачливий зойк, а за секунду побачила його на землі: жук лежав на спині та судомно дриґав усіма своїми ніжками та ручками.
— Ой, лихо мені! — заволав він. — Я не можу зіп’ястися на ноги! Я пропав! Нещасна моя доля!
Жук так голосно нарікав, що навіть не почув, як Майя намагається його заспокоїти. Курт раз-по-раз намагався зачепитися ногами за землю, та марна справа — він щоразу гепав своєю високою та круглою спиною додолу. Виглядало на те, що становище Курта було справді безнадійним, і маленька Майя по-справжньому за нього перелякалася.
— Я так довго не витримаю, — стогнав Курт. — Не дивіться на мене, не мучте вмираючого своїми поглядами… Ох, якби ж я міг вхопитися за стебельце травинки чи за пагін жовтцю… О-йо-йой! Хто би міг простягнути мені стебельце?!
Майї стало страшенно шкода бідолаху.
— Хвилинку, — гукнула вона до нього, — я спробую поставити вас на ноги! Думаю, мені це вдасться, треба лише добре постаратися. Але, Курте, дорогий Курте, припиніть репетувати, послухайте мене: якщо я зігну до вас стебельце маленької травинки, це вам допоможе?