— Не дуже задирайте свого носика, мамзелько. Таких, як ви, багато, більшість тварин у нашому світі вміють літати. А от стрибати — це не всім дано. Та й взагалі, це ви, а не я погано розумієтеся у деяких питаннях. Чи ж вам відомо, що інтрес до високих, елегантних стрибів властивий навіть людині! Оце зовсім недавно я бачив панотця Гострогріха, який стрибнув мало не на метр догори! Вочевидь, він хотів справити враження на маленьку змійку, яка переповзала перед ним дорогу. Демонструючи свою зневагу до всіх, хто не вміє стрибати, він навіть люльку свою відкинув! А панотці, як відомо, без люльки взагалі жити не можуть! Можете собі таке уявити, га?! У мене були знайомі коники, так от: вони могли зробити стрибок, який своєю довжиною перевищував їхній власний розмір у три сотні разів! Уявляєте! У триста разів перевищував їхню довжину! Отож і слова більше не кажіть, а віддайте належну шану. Ви тільки уявіть собі це! Чи ви, може, знаєте іншу тварину на землі, яка б на таке спромоглася? Навіть найбільша тварина на землі, слон, і той не може такого втнути! Отож мовчіть і навіть не озивайтеся! Мовчіть і дивуйтеся!
— Та навіть якби я і хотіла щось сказати, то не змогла би, — не втрималася Майя. — Ви ж слова не даєте вставити!
— Ну то добре вже, говоріть! — змилостивився коник, гукнув своє «Го-о-п» — і зник.
Тепер Майя сміялася вже без стрибуна. Такого їй ще не траплялося. Коник, з його манерами блазня, надзвичайно здивував маленьку бджілку. Він стільки всього знав і був таким досвідченим, що Майя направду відчула до нього повагу. Навіть якщо у неї була інша думка щодо стрибків, їй вдалося дізнатися стільки цікавого за такий короткий час спілкування зі стрибунцем! Якби зелений був іще трішечки посидючішим, вона би запитала у нього дещо. Бджілка навіть подумала, що це якийсь закон такий: найбільше пригод трапляється тоді, коли їх не очікуєш. Чи розуміє стрибунець мову людей? І звідки він знає, як кого звуть? Ось що хотіла запитати Майя у зеленого коника. А ще: як він ставиться до ідеї відвідати людську домівку та більше дізнатися про людей?
— Мадемуазелько! — заволав коник, гойдаючись на стеблині поряд.
— Фу ти, Господи, звідкіля ви знову вигулькнули? — аж підскочила від несподіванки Майя.
— Я був поблизу! — відповів непосидько.
— То що ж, ви стрибаєте білим світом просто так, навмання, і не знаєте, куди потрапите?
— Ну звичайно ж, — відповів пострибун, — хіба може бути інакше? Можна подумати, ви знаєте, що робити далі, бо вмієте зазирати у майбутнє. Ніхто не відає, що на нього чекає. Ніхто, окрім квакші… А в неї попробуй допитайся…
— Скільки ви всього знаєте! — вигукнула Майя. — Це так класно! Ви розумієте і мову людей?
— Знаєте, мадемуазель, — запишався коник, — на ваше запитання досить важко відповісти. Ще й досі не підтверджено, як і не спростовано, чи люди наділені даром мови. Вони, до прикладу, інколи видають звуки, мерзенну потворність яких навіть ні з чим порівняти! Можна зробити припущення, що саме так вони і спілкуються. Хоча, потрібно віддати їм належне, серед людей бувають прагнення видавати цілком нормальні звуки. Якось я спостерігав за молодими особинами їхнього виду: двома хлопчаками. Так ось, вони затискали травинку поміж пальцями та дули на неї. Виходило щось подібне на сюрчання цикади. Хоча у цикади це виходить значно краще… Але треба віддати їм належне: вони бодай спробували, і зробили настільки, наскільки здатні. Ви ще щось хочете запитати? Я стільки усього знаю!
І коник знову широко заусміхався до Майї.
Проте спитатися не довелося, бо коли він знову кудись стрибонув, Майя даремно очікувала його повернення. Бджілка навіть спробувала пошукати стрибунця у траві та поміж квітів, але коник безслідно зник…
Глава шоста
Пук
Цього гарного полудня сонце смажило немилосердно. Майя страшенно втомилася від тієї спеки і ледь-ледь ворушила крильцями, повільно пролітаючи повз яскраво освітлені полуденним сонцем кущики саду. Нарешті вона знайшла омріяний відпочинок з прохолодою під кроною велетенського каштана. Внизу, під деревом, на витоптаній прив’ялій траві стояли столики та стільці. Напевно, Майя натрапила на місце для відпочинку, яке влаштували під крислатим деревом люди. Поблизу ледь куріла синюватим димком із комина селянська хата з червоним черепичним дахом.
Майї здалося, що настав той момент, коли вона нарешті зустріне людину. Все свідчило про те, що вона потрапила на людську територію. Скоріше всього, це дерево належить людині, так само, як і оті дивні дерев’яні споруди у затінку крони.