— Це ви про що? — дуже здивувалася Майя.
— Раніше я був гусінню, — спробував пояснити Фрітц.
— Та бути цього не може! — ошелешено вигукнула Майя.
— Ну, знаєте, — і собі здивувався Фрітц та спрямував свої вусики на Майю, — такі елементарні речі знають усі! Про це навіть людям відомо!
Маленька Майя була страшенно спантеличена: «Невже таке у світі можливе?».
— Ви можете пояснили мені усе детальніше? — попросила Майя. — Без ваших пояснень я просто відмовляюся вірити власним вухам! Адже це — неймовірно!
Метелик всівся поруч із бджолою на маленьку гілочку, що колихалася, і тепер вони вже обоє гойдалися під легеньким ранковим вітерцем. Він розповів бджілці, як одного дня він, ще коли був гусінню, почав замотуватися у кокон. Він замотувався до тих пір, поки взагалі перестав щось бачити. Тоді це нагадувало таку собі коричневу печеру, через стінки якої зовсім не проникало сонячне світло. Такий стан називають «лялечкою».
— А за кілька тижнів, — продовжував оповідати метелик, — я прокинувся зі свого темного сну та розламав свою печеру! Мені дуже важко описати вам, Майє, який це стан, коли після нескінченної ночі ти знову бачиш сонце! Мені видавалося, що я йду через тепле золотисте море… Я так закохався у своє нове життя, що у мене аж голова розболілася…
— Можу собі уявити, — погодилася Майя. — У мене було подібне відчуття, коли я вперше вилетіла з тисняви нашого вулика під сонячні промені!
Маленька бджілка на якусь хвилю притихла, бо пригадала враження від першого польоту. Та потім її здолала цікавість — яким чином могли вирости такі великі крила у тісному коконі?
Фрітц охоче пояснив: «Крильця легенько та акуратно поскладані, подібно до пелюсток квітки у бутоні. Та коли стає тепло і сонячно — квітка розпускається. З моїми крилами відбулося так само, бо ніхто не може встояти і не розпуститися під сонцем».
— А й справді, — погодилася Майя. Бджілка задумливо розглядала білого метелика, який став золотавим у променях вранішнього сонця на тлі блакитного неба.
Тоді метелик продовжив: «Про нас часто кажуть, що ми, мовляв, легковажні вітрогони. Та якщо чесно, то ми просто надзвичайно щасливі істоти. Ви не повірите, як часто мене обсідають серйозні думки про життя».
— А про що ваші роздуми? — запитала Майя.
— Здебільшого мені не дає спокою майбутнє, — промовив метелик. — Воно таке цікаве! Проте, мушу вас покинути: луги біля підніжжя гори вкрилися дзвіночками та тисячолисником! Там так красиво — все у квітах. Неодмінно маю там бути!
Майя чудово розуміла метелика. Вони попрощалися і розлетілися у різні боки: білого метелика беззвучно підхопив і поніс ніжний вітерець, а маленька Майя помчала у інший бік, стурбовано гудучи. Таку бджолину пісню ми завжди чуємо погожої днини: вона лунає над квітами і завжди нагадує нам про тепле літо.
Глава дев'ята
Ганнібал та його конфронтація з людиною
Поблизу дупла, в якому тепер Майя влаштувала собі помешкання на літній час, у корі сосни, жив зі своєю сім’єю жук-короїд Фрідолін. Фрідолін був працьовитим та серйозним хлопакою, який дуже ретельно ставився до проблеми продовження роду і, потрібно зауважити, досягнув у цій царині досить незлецьких результатів. Він мав чим пишатися: у нього було 95 синів і всі подавали найкращі надії. Велика родина короїдів прогризла під корою ціле мереживо власних каналів, кожен короїд мав окремішню дорогу і всі почувалася пречудово!
«Моя люба дружинонька, — хвалився Фрідолін Майї, — влаштувала все так, що ніхто з нас не заважає одне одному і не переходить дороги. Мої сини навіть не знаються між собою і кожен торує собі свій окремий життєвий шлях».
Майя давно вже познайомилася з Фрідоліном. Вона чудово знала, що люди не в захваті від таких, як він, жуків-короїдів, але, попри все, їй імпонувала поведінка жука та його філософське ставлення до життя.
Тому бджілка не бачила причин уникати товариства Фрідоліна.
Майя часто чула, як із самого ранку, коли сонечко ще не зійшло, працьовитий короїд вже дрібно висвердлював і вистукував… Бджілці здавалося, що це уві сні зітхає дерево. Пізніше вона знаходила коричневий пил, який Фрідолін вигортав зі свого чергового ходу.
Одного ранку Фрідолін, як він це часто робив, завітав у гості до Майї та поцікавився, як їй спалося.
— Ви сьогодні нікуди не будете летіти? — запитав він.
— Ні, — відповіла Майя, — надто сильний вітер.
Вітер на вулиці й справді розійшовся не на жарт: висвистував у кроні дерев і несамовито трусив гіллям, ніби хотів поздирати з них усеньке листя. З кожним вихором аж ставало світліше — складалося враження, ніби листя на деревах стало значно менше. У кроні сосни, де мешкали Фрідолін і Майя, вітер завивав так протяжно, що можна було подумати: дерево хвилюється та злиться.