Фрідолін несподівано розреготався і Майя, заскочена зненацька його веселощами, здивовано глипнула на нього.
— Хвильку, зараз! — аж вигукнув жучок. — Зараз побачите, як він вилізе на дерево! Він ще той фрукт, скажу я вам… Зрештою, самі все побачите.
Майя поглянула в той бік, куди спрямував свій погляд короїд, і побачила дивовижну комаху, яка повільно спиналася стовбуром дерева. Бджілка ніколи й уявити собі не могла, що можуть існувати такі комахи! Проте страх перед дивним створінням був більшим за здивування, отож вона поспіхом запитала у Фрідоліна, чи, часом, не треба заховатися.
— Та що ви! — відповів жук-короїд. — Сидіть собі спокійненько та чемно привітайтеся із добродієм. Він дуже вчений чоловік, мушу вам сказати! До того ж добряга та скромняга, яких світ не бачив. Такі, як він, завжди викликають посмішку, он, гляньте, що він робить!
— Він, мабуть, задумався, — припустила Майя, досі не оговтавшись від здивування.
— Та де там! Це він бореться з вітром, — засміявся Фрідолін, — якщо тільки в нього ноги не плутаються!
— Оці довгі ниточки — його ноги?! — страшенно здивувалася Майя. — Відколи живу, а такого дива не бачила!
Тим часом незнайомець піднявся вище і бджілка змогла розгледіти його краще. Виглядало так, наче він не йшов, а летів! Його кругле тіло височіло над землею, а з нього звисали страшенно довгі тонесенькі ніжки, які розповзалися далеко навсібіч, зберігаючи рівновагу. Дивна істота крокувала обережно, спершу обмацуючи те місце, де мала ступити. Під час кожного кроку брунатна кулька її тулуба смішно підстрибувала: вгору-униз, униз-вгору. Ніжки у незнайомця були такими тонюсінькими, що кожна з них окремо нізащо не змогла би втримати його тіла, тому крокував він, переставляючи кілька ніг одночасно.
Отака химерна хода незнайомця була пов’язана з його дивовижними кінцівками, бо вони були зігнуті саме посередині.
Майя аж у долоні сплеснула!
— Ото дивина! — вигукнула вона. — Хто би міг подумати, що такі тонюсінькі ніжки, як волосиночки, можуть так швидко пересуватися! Фрідоліне, це просто чудо якесь!
— Дурниці! — по-своєму оцінив диво природи жук-короїд. — Якщо ти бачиш щось смішне, то з цього треба сміятися, а не заморочуватися складними питаннями!
— А мені зовсім не смішно, — заперечила йому Майя, — бо усі часто сміються з того, чого просто не розуміють.
Поки вони розмовляли, незнайомець піднявся догори. Він поглянув на Майю з висоти своїх гострих колін і промовив: «Доброго ранку! Справжня буря, такий рвучкий вітер, любе панство! Чи не так? А може… ви маєте іншу думку?».
Доки він розмовляв, то ледве втримувався, аби не упасти додолу. Фрідолін тихесенько пирснув, але маленька Майя відповіла, як годиться, ввічливо, що вона має таку саму думку, і через цей вітрисько вона нині не змогла політати. Після цього вона відрекомендувалася, а незнайомець тим часом намагався її розгледіти через ґрати свої ніг.
— Отож, Майє із бджолиного народу, — повторив він, — дуже радий знайомству! Мені доводилося багато чувати про бджіл. Мушу вам зізнатися, щоразу, як я себе називаю, то потрапляю у незручне становище. Річ у тому, що наша родина дуже різноманітна і відома під різними іменами. Нас називають косарями, косариками, а ще сінокосцями. Як би там не було, я належу до роду павуків, а звати мене Ганнібал.
Слово «павук» не викликає особливої радості поміж маленьких комашок. Швидше, навпаки… Майя теж не могла побороти свій страх, особливо, коли пригадала страшне знайомство з павучихою Теклею. Та виглядало на те, що Ганнібал навіть нічого й не зауважив. Тоді Майя подумала: «Ну й нехай, у випадку чого полечу. Що він мені зробить? Крил у нього немає, та й павутини він із собою не прихопив».
— Ви знаєте, мене так обсіли думки, так обсіли… Ви не проти, коли я підійду ближче? За оцією товстою гілкою я почуватимуся у цілковитій безпеці!
— Будь ласка, прошу, — і Майя посунулася.
Фрідолін, удосталь напирхавшись, відкланявся, а маленькій бджілці дуже закортіло дізнатися, що за обставини привели Ганнібала на її дерево. «Знову я зустріла щось незвичайне! — подумала Майя. — Який же цікавезний наш світ!»
Вітер почав потрохи стихати, крізь гілля уже почало вигравати сонечко. Десь на кущику внизу обізвалася, співаючи свою пісеньку, берестянка, і ліс одразу ж звеселів. Майя сиділа на гілці й спостерігала за пташкою. Бджілка бачила, як у тої дрижало горлечко, а голівоньку пташина спрямувала назустріч сонцю.
— От якби я вміла співати, — зітхнула маленька бджілка, — вміла так виводити, як оце берестянка зараз. Я би сіла на якусь квітку — та й співала цілий день!