Майя здійнялася у повітря і полетіла, навіть не усвідомлюючи, що вона робить. Її кликали лісові луги, уквітчані схили і крутогори.
«Боженьку ти мій, — подумала собі маленька бджілка, — як гарно жити на білому світі!»
Глава десята
Нічне диво
Отак дні за днями, тижні за тижнями спливав час, який маленька Майя прожила на волі поміж інших комах. Інколи вона сумувала за тими, з ким познайомилася у найперші дні свого дитинства, а деколи їй нестерпно бракувало покинутого бджолиного народу. Бували моменти, коли просто хотілося працювати, відчувати користь від виконаної роботи. Проте, якщо дивитися правді у вічі, Майї було би важко жити розміреним бджолиним життям. Вона постійно прагла пізнавати нове, її вабили пригоди, і це заважало їй стати одним із гвинтиків великого механізму бджолиного полісу. Таке трапляється і у тварин, і між людьми: у когось може бути характер, який суперечить звичному укладу, і за це не варто засуджувати… Адже найчастіше це не просто прояви норову, а високе прагнення пізнати щось нове. Крім того, не треба забувати, що з молодих бунтівників і утікачів часто виростають досвідчені та розумні чоловіки, або ж сповнені розуміння та доброчесності жінки. Маленька Майя мала чисту душу та співчутливе серденько, а її ставлення до величезного і прекрасного світу було сповнене відвертої допитливості та щирої радості.
Проте, навіть коли ти щасливий, дуже важко бути самотнім, і чим більше досвіду набиралася маленька Майя, тим частіше їй бракувало товариства і любові. Вона перестала бути маленькою бджілкою. Майя виросла і стала розкішною та сильною бджолою: талановитою, з блискучими міцними крильцями, гострим та небезпечним жалом і неабияким досвідом розпізнавати друзів та небезпеку. Майя набралася досвіду, здобула цінні знання і тепер хотіла використати їх з користю та на добро. Може, їй треба було вже повернутися у вулик, впасти до ніг королеви і попросити пробачення, щоби її прийняли назад у товариство? Але у Майї залишилася велика мрія: пізнати людину!
І лише це бажання стримувало її від повернення додому. Майя стільки всього чула про людину! І вся та інформація була такою суперечливою, що людина найчастіше поставала не мудрою істотою, а швидше пришелепкуватою. Проте у глибині душі бджілка вірила, що людина — це вінець природи, наймогутніша, найрозумніша істота.
Майя у своїх мандрах не раз бачила здалеку людей, одягнених у чорне, біле, червоне, зовсім строкате, великих і маленьких. Але бджілка ніколи не наважувалася підлетіти до них ближче. Якось, пролітаючи біля джерельця, вона зауважила, що там, унизу, вилискує щось червоне. Майя вирішила, що це квіти, тому полетіла у цьому напрямку. Яким же було її здивування, коли біля струмка Майя натрапила на людину із золотистим волоссям та рожевим обличчям. Та людина була одягнена у червоний одяг і безтурботно спала собі посеред квітів, що росли обабіч струмка. Вона отак лежала горілиць, розкинувши руки і, попри свій страхітливий розмір, виглядала такою гарною, що у бджілки від захоплення аж сльози на очах виступили! Майя забула про все на світі та завмерла, милуючись сном людини. Вона дивилася на цю істоту, і їй видавалося неможливим все те погане, що вона колись про неї чула. Всі ці балачки мусіли бути безсовісною брехнею. Така гарна істота не могла бути злою чи поганою, ніколи!
Поки вона так роздумувала, до неї підлетів комарик і привітався.
— Господи Боже! — збуджено прошепотіла Майя. — Ви тільки погляньте на цю людину, яка вона гарна! Вас не захоплює її вигляд?
Комарик здивовано зиркнув на Майю: «Захоплює? Атож, захоплює! Особливо її смак! Вона досить смачненька, ота людина! Я щойно зробив у ній дірочку і попив крівці у своє задоволення. Ви тільки погляньте на мій животик, бачите, як він пломенить червоним від крові?».
Майя аж за серце схопилася, щоби воно з переляку не вискочило з грудей.
Так її вразила цинічна зухвалість комара!
— Людина помре від цього?! — вигукнула вона. — Де ви її поранили, у якому місці? Звідки у вас стільки зухвалості та такі ниці думки? Та ви просто розбійник якийсь!