Бджілка навіть не усвідомлювала, як довго вона непорушно спостерігала за двома закоханими. Коли ж вона нарешті отямилася, то і вогник жука-світляка погас, і ельфа не було поруч…
А потім бджілка побачила далеко-далеко на горизонті вузеньку червону смужечку сонця, що сходило…
Глава дванадцята
Поет Алоїз Семикрапка
Наступного ранку Майя прокинулася у своєму «дерев’яному» помешканні, коли сонце вже високо стояло понад кронами буків. Спочатку бджілка навіть подумала, що всі пригоди, які вона пережила минулої ночі, їй наснилися, та потім пригадала, як прохолодного ранку прилетіла до свого дупла, а зараз вже й полудень скоро. Отже, все це трапилося насправді, вона літала вночі з ельфом. А ще — бачила людей, які, обнявшись, сиділи під місячним сяйвом у зарослій жасмином альтанці.
На вулиці немилосердно смажило сонце, здійнявся теплий вітерець і Майя чула гамір комашиних голосів. Хіба ж можна тепер порівняти їхні знання про людину із тим, що Майя дізналася останньої ночі? Бджілка аж запишалася, що вона володіє такими потаємними, невідомими для загалу знаннями. Вона поспішила якомога швидше вийти на світ божий, так їй нетерпеливилося поділитися таким незвичайним досвідом!
Проте надворі, під гарячим літнім сонцем, усе йшло своїм звичним чином. Нічого не змінилося і ніщо не нагадувало про події літньої ночі. Комахи сновигали туди-сюди у своїх справах, віталися і летіли, повзли, стрибали далі. Над лугом, де росли високі літні квіти, колихалося гаряче повітря, а в ньому панував звичний хаос, який дзижчав, гудів, бринів, зумкотів, дзвенів, дзинчав, дзумів і хурчав. Майї стало якось сумно на душі. Вона раптом відчула, що в цьому галасливому світі немає жодної душі, яка би розділила з нею і щастя, і турботи. Вона так і не наважилася приєднатися до інших та поринути у метушню та сум’яття літнього дня. «Я полечу в ліс, — подумала вона, — ліс — він серйозний та грайливий водночас. Там мені зараз буде найкраще».
Той, хто швидко крокує по знайомій лісовій стежці, мабуть, і не підозрює, скільки таємничого та дивного ховається у лісових сутінках. Щоби побачити усі лісові чудеса, треба розвести гілки густих заростей та придивитися, що ж криється у ожиннику, у високих травах та густому мохові. Потрібно звертати увагу на затінені місцини, на прогалини у землі, на дупла дерев, аби побачити усе те, що причаїлося за потрісканою корою пеньків, у закрученому сплетінні коренів, які так нагадують клубочки гадюк, що сплелися у якомусь фантастичному танці… Тут і вдень, і вночі вирує життя, сповнене радостей, невдач, небезпеки, боротьби, страждань і задоволення.
Маленька Майя залетіла поміж брунатні колони стовбурів, які підпирали дах із густого листя. Щиро кажучи, вона дуже мало знала про особливості життя у лісі. Бджілка побачила під собою вузеньку стежечку, яка звивалася галявиною, і полетіла по ній. Що це була за дорога! Інколи вона пролітала через такі затінені місцини, що їй видавалося — запала густа ніч, і сонце уже ніколи не вийде на обрії… Та за мить вона ловила його золоті промені поміж кущиків орляку та у квітучих пагонах ожини.
Несподівано ліс розчахнувся вигадливо оздобленою брамою дерев — і Майя вилетіла на широченне поле пшениці, по вінця залите золотим сонцем! Попри дорогу висвічували синявою волошки та поломенів дикий мак. Маленька бджілка присіла на гілочку берези, що росла край поля, та замилувалася застиглим золотом, що розкинулося перед нею цієї погожої днини. Нива — як море! У травах перекочувалися хвилі — це злегка повівав м’який вітерець, який не хотів порушувати спокою цього досконало гарного світу. Кілька маленьких барвистих метеликів гралися під березою у «З маку на мак». Серед маленьких метеликів ця гра вельми популярна: кожен має опуститися на квітку поблизу, але квіток — завжди на одну менше, аніж учасників гри. Тому той, хто залишиться без квітки, сідає посередині та подає сигнал. За ним усі метелики дружно здіймаються у повітря та займають якусь іншу квітку, а хто не встиг — знову сідає у центрі. Це дуже цікава гра! Майя певний час задоволено стежила за веселощами метеликів. Такої гри можна було би навчити і молодих бджілок у вулику, тільки тоді її треба було би назвати «Від чарунки до чарунки». Та Кассандра, мабуть, не дозволить: вона занадто сувора бджола.
Несподівано маленькій бджілці стало дуже сумно. Цей сум навіяли спогади про рідну домівку. Майя сиділа, похнюпивши носа, коли хтось гарикнув їй мало не у самісіньке вухо: «Доброго ранку, ви маєте бути хижою твариною, якщо я не помиляюся?».