Заскочена зненацька, Майя аж підстрибнула, страшенно перелякавшись, і рвучко повернулася у той бік, звідки пролунав голос.
— Та ні, я зовсім не хижа.
Поруч з нею сиділа істота, яка нагадувала брунатну півкулю з сімома чорними цятками. З-під червонястого купола, який чудово виблискував на сонці, виднівся манюнький чорненький тулуб, на якому миготіла пара світлих оченят. Крім того, Майя ще зауважила тонесенькі ніжечки-ниточки, які стирчали з-під поцяткованого купола і вправно пересували цю гору. Саме оцей маленький грубась і був тим, хто щойно звернувся до Майї із запитанням. Попри свій чудернацький вигляд, незнайомець сподобався бджілці, очевидно, через те, що справляв позитивне враження.
— Вибачте, а ви хто? — запитала бджілка. — А я, власне, Майя і належу до бджолиного народу.
— Ви мене хочете образити, чи як? — відповів коротун. — Я ж вам нічого поганого не зробив…
— Та ні, не хотіла я вас ображати, — аж налякалася Майя. — Я справді вас не знаю.
— Кожен може так сказати, — бурчав товстунчик. — Зачекайте, ось я допоможу вам додуматися. Полічіть-но! — і коротун обернувся до Майї спиною.
— То мені рахувати цятки?
— Так, коли ваша ласка, — підтвердив жук.
— Цяток — сім, — відповіла маленька Майя.
— Отже? — почав допитуватися коротун. — Ви ще й досі не можете зметикувати? Ну то добре, я вам скажу. Я належу, як ви самі щойно перелічили, до родини семикрапок. А звати мене Алоїз. За фахом я — професійний поет. Люди ж називають мене «сонечко». Хоча, це їхня назва і їхня справа. Тепер ви вже знаєте, хто я, еге ж?
Майя навіть побоялася щось відповісти, аби не образити чуйну поетичну натуру Алоїза.
— О! — патетично вигукнув Алоїз. — Мені додають наснаги лише кілька речей на світі: сонячне сяйво, полуденна тиша, спокій та прихильне ставлення людей…
— То ви що, не споживаєте ніякої їжі? — здивувалася Майя.
— Та ні, чому ж, я споживаю тлю. А ви хіба харчуєтеся не нею ж?
— Фууу, — гидливо скривилася Майя, — вона така…
— Яка? Що з нею не так? — здивувався Алоїз.
— Для мене незвична ця їжа, — затнувшись, викрутилася Майя.
— Ну звісно! — аж скрикнув Алоїз і спробував звести плечима, та його міцний купол не дозволив цього зробити. — Ви ж — справжня міщанка, яка робить лише те, що звикла робити! А ми, поети, не можемо таким задовольнятися. Послухайте, у вас є вільна хвилина?
— Звичайно, знайдеться.
— Тоді я почитаю вам одну зі своїх поезій. Заплющіть очі та сконцентруйтеся на мелодиці, не дозволяйте довкіллю вам перешкодити. Вірш називається «Людський перст». Він написаний під впливом особистих вражень поета, себто, мене. Ви слухаєте?
— Так, — відповіла Майя, — вслухаюсь у кожне слово.
— Отже, «Перст людини».
— Ну як? — запитав Алоїз опісля короткої паузи. В нього на очах виступили сльози, а голос тремтів.
— Вірш зачепив мене за живе, — мовила Майя, дещо ошелешена такою високою поезією. Правду кажучи, їй доводилося чувати і кращі речі.
— А форма? Вам сподобалася форма вираження? — меланхолійно усміхнувшись, запитав Семикрапка, яким повністю опанував дух його вірша.
— Круглий ти, простертий вгору, — процитувала Майя, — Цікава форма!
— Коли я говорю про форму, то маю на увазі не буквальну, а поетичну форму вираження у моїй поезії.
— А, — постаралася зробити розумний вигляд Майя. — Форму я вважаю гарною, дуже пасує.
— Що, правда? — стрепенувся Алоїзій. — Ви ж переконані, що цю пісню можна віднести до вершин світової поезії, і що нічого кращого ви досі не чули! Усім античним поетам до мене — як до неба рачки! І взагалі, мистецтво постійно має нести новизну, отоді воно і є справжнім мистецтвом. На жаль, більшість поетів забувають про це… А ще! Який у мого вірша розмір!
— Ще б пак, — бовкнула навмання Майя, — я так собі думаю…
— Ви вірите в мою поетичну велич, ви виражаєте надію і на мою подальшу продуктивну творчість, — перебив її Семикрапка. — Я такий вам вдячний, що й слів немає! Але я змушений іти далі, творити в іншому місці, на самоті. Бо лише самота — це прикраса справжнього поета. Ви знаєте, через вашу віру у мій безмежний талант я дещо знітився… Аж незручно почуваюся… Тому — бувайте!