Але тієї ж миті позаду голосно та люто зареготали —
і Майя відчула, як хтось так міцно вхопив її ззаду за карк, що малій здалося: зараз їй скрутять в’язи. Ніколи у своєму житті Майя не забуде цього лиховісного гиготіння. Це був злий, в’їдливий сміх пітьми, до якого додавалося страшне шурхотіння-дзеленчання панцира. Ієронім щодуху дременув усіма своїми ніжками геть і зрештою, пролетівши поміж гілками, шубовснув у бочку. «Я маю великі сумніви щодо всього цього», — встиг він ще крикнути, але маленька Майя його вже не слухала.
Спочатку бджілка навіть і поворухнутися не могла, настільки міцно її тримали. Скосивши очі, Майя змогла побачити лише частину ніби закутої у золото руки, аж ось над нею несподівано з’явилася величезна голова зі страшнючими щелепами. Спочатку Майя подумала, що це велетенська оса, та пізніше зрозуміла, що потрапила у лапи до шершня. Укрите чорними та жовтими смужками, немов у хижого тигра, чудовисько було учетверо більше за бідолашну бджілку.
Майя спромоглася нарешті подати голос і закричала, щосили кличучи на допомогу.
— Та лишися ти цього, — добродушно пирхнув шершень і вишкірився до Майї: — Твоя смерть буде швидкою, не переживай.
— Відпустіть мене, — зойкнула Майя, — інакше я зараз вас вжалю просто у серце!
— Ого, просто в серце? — вищирився шершень. — Крихітко, а ти хоробра. Може, почекаєш трішечки з тим жаленням, га?
На Майю напала відчайдушна сміливість. Зібравшись з усіма силами, вона крутонулася, дзвінко та високо загуділа бджолиний бойовий клич і вдарила жалом шершня просто у груди… Проте сталася страшна річ: жало замість того, щоби вразити ворога, лишень зігнулося, ударившись у панцир розбійника.
Шершень гнівно блиснув очима: «Мала, за таке зухвальство я міг просто би зараз відірвати твою голову! Неодмінно так і зробив би, якби не наша королева… Вона, знаєш, дуже полюбляє свіженькими бджілками хрумати, живими, а не здохлими вже. А ти в нас он який ласий шматочок! Тому, як відданий солдат, я просто зобов’язаний віддати тебе своїй королеві!». З цими словами шершень, міцно тримаючи Майю, здійнявся у небо і полетів до замку шершнів.
«Ні, я цього не витримаю», — лишень і встигла подумати Майя — та втратила свідомість.
Коли вона згодом прийшла до тями, то зауважила, що перебуває у геть темному приміщенні. Крім того, тут повсюди стояв гострий, пронизливий дух. Такого смороду Майя ще ніколи не чула і він дуже налякав її. Бджілка поволі пригадала останні події — і їй стало нестерпно сумно. Вона навіть хотіла розплакатись, але стрималася.
«Поки що мене не зжерли, — спробувала вона сама себе підбадьорити, але затремтіла і додала: — Проте, це може трапитися кожної хвилини». Через стіни її в’язниці до бджілки долинали голоси. Майя роззирнулася і побачила, що в одному місці стіна має шпарину: через неї досередини потрапляло світло. Шершні будують свої стіни не з воску, як це роблять бджоли, а використовують уже сухий матеріал, що нагадує м’який сірий папір. Світло, що потрапляло до Майїної в’язниці через шпаринку, дало можливість бджілці трохи розгледітися. Побачене змусило бідолашну бджілку завмерти на місці від переляку… Навкруги лежали тіла мертвих комах. Просто біля ніжок Майї лежав жук-бронзівка, трохи далі виднілися напівзотлілі останки великого туруна, а довкіл на підлозі валялися крильця та пусті хітинові оболонки вбитих бджіл.
«Ой, на мене чекає те ж саме!» — заскиглила Майя. Її трусило від крижаного страху та від побаченого жахіття, тож вона скулилися в куточку своєї темниці.
Та ось Майя знову виразно почула голоси шершнів. Страх перед неминучою смертю знову погнав її до шпаринки і бджілка зазирнула до неї.
Зовні була величезна зала, ущент забита шершнями та упійманими жуками-світляками, які пишно освітлювали похмуре приміщення. Просто посеред зали на троні сиділа королева шершнів. Виглядало на те, що шершні зібрались обговорити якесь дуже важливе питання. Майя уважно дослухалася до кожного слова, що долинало до неї. Вона розглядала шершнів із химерним відчуттям — це була суміш дикого жаху і щирого захоплення. Ще б пак, бджілка уперше в житті мала можливість розгледіти їх зблизька. Трусячись від страху, Майя дивилася на розкішний блиск їхніх золотих панцирів. Чудові чорні смуги, які вкривали все тіло знизу, викликали захоплення, яке відчуває дитина, яка вперше побачить у зоопарку тигра.
Один із вартових пройшовся уздовж стін і наказав світлякам світити щосили. Робив він це тихенько, пошепки погрожуючи, щоби не заважати шумом зібранню: штовхав кожного довгою палицею і шипів раз за разом: «Ану світи, бо зараз проковтну!».