Так, порядки у замку шершнів були просто жахливими.
Майя почула, як королева шершнів мовила: «Отож, ми зробимо, як і домовлялися: на світанку, за годину до сходу сонця, всі бійці збираються разом. Ех, це буде славний наліт на місто бджіл у замковому парку! Ми сплюндруємо вулик ущент, візьмемо тисячі полонених! Гелену восьму — бджолину королеву — я наказую схопити живцем і привести до мене! Бийтеся мужньо і повертайтеся додому із гідною здобиччю! А зараз — усім відпочивати перед боєм!».
Із цими словами королева здійнялася у повітря і разом з почтом та охороною покинула залу.
Бідолашна Майя мало не заридала вголос.
«Мій народ! — схлипувала вона. — Мій дім!»
Бджілка затулила долонею рота, щоби не закричати з розпуки.
«Краще би мені раніше загинути, аніж таке почути, — стогнала вона. — Ніхто не попередить моїх рідних про небезпеку. Їх переб’ють уві сні. Боже милостивий, допоможи мені та моєму народові уникнути цієї злої долі!»
Тим часом у залі згасали жуки-світляки: їх з’їдали одного за одним шершні. Скоро стало зовсім темно, і в замку шершнів запанувала тиша. Видавалося на те, що про Майю просто забули.
У камеру Майї повільно почало проникати слабке світло, і їй здалося, що вона чує, як знадвору лунає нічна пісня цвіркуна. Майя ще ніколи не була у таких страшних місцях, як в’язниця з останками комах у замку шершнів…
Глава чотирнадцята
Втеча
Минуло трохи часу, поступово Майя заспокоїлася і задумалася. «Я сиджу отут, бідкаюся на долю, плачу, — подумала вона, — а в мене ж є здоровий глузд, та й чуюся я ще в силі! Нехай я помру, та зроблю це достойно, не ганьблячи честі мого народу і моєї королеви, які зараз у небезпеці. Я мушу спробувати їх урятувати!»
Відколи Майя утекла з дому, вона рідко пригадувала, що належить бджолиній громаді. Та варто було маленькій дізнатися про підступний план шершнів, як вона відчула величезну відповідальність за подальшу долю бджолиного полісу. Це додавало їй неабиякої рішучості та мужності!
— Хай живе моя королева! — щосили вигукнула Майя.
— Ану, тишина в камері! — почувся ззовні грубий голос. Але ж і жахливим був цей голос! Це, мабуть, кричав охоронець, який саме обходив територію. Очевидно, настала вже глибока ніч.
Коли його кроки завмерли удалині, Майя почала розширяти шпарину в стіні поміж її темницею і великою залою. Бджілці без особливих зусиль вдалося прогризти стіну, хоча і довелося витратити досить багато часу. Нарешті вона обережно пролізла крізь дірку. В неї шалено калатало серце, бо ж Майя чудово усвідомлювала: якщо її зараз схоплять, то вб’ють на місці! У замку було чути голосний храп, у залі панувала напівтемрява, і єдиним джерелом світла був вхід, через який усередину лилося приглушене синє сяйво… «Це місяць світить», — вже знала тепер Майя. Отож вона крадькома, попід стінкою, ховаючись у тіні, почала тихенько підкрадатися до виходу. «Там уже воля», — подумала бджілка. Прохід був повністю залитий місячним світлом. Тихесенько, крок за кроком, Майя йшла по ньому, і брама ставала все ближче і ближче. «Якщо я зараз полечу, — подумала Майя, — то вирвуся на свободу». Серце так шалено калатало в її грудях, ніби хотіло вистрибнути звідти.
Аж ось бджілка побачила вартового, який, спершись на колону, стояв у її тіні. Майя застигла, немов укопана. Вся надія на звільнення миттю вивітрилася. Пройти непомітно повз чатового було просто неможливо. І що ж їй тепер робити?
«Найкраще, що я можу зробити, це повернути назад і шукати інший вихід», — подумала Майя і вже збиралася повертатись, але її увагу привернула поза велетня… Той стояв непорушно, задумливо втупившись у нічний ландшафт перед собою. А як виблискував під місячним промінням його золотий панцир! Було в його поставі щось таке, що зворушувало. «Він виглядає сумним, — подумала бджілка, — а який же він гарний! Благородна постава, ошатний блискучий панцир. І вдень, і вночі — він завше носить його, не скидаючи, адже завжди готовий до всього: і розбою, і боротьби, і смерті…»
Маленька Майя у своєму захваті аж забула, що перед нею — ворог. Як часто з нею таке траплялося! Як часто бджілка з її пристрастю до всього красивого просто забувала про небезпеку!
Аж раптом вартовий стиха промовив: «Мала, підійди ближче».
«Що? — скрикнула Майя. — То ви мене побачили?»
«Уже давно, дитино. Ти прогризла дірку в стіні, а потім, постійно ховаючись у тіні, прокралася аж сюди. Але тут ти побачила мене — і на тому вся твоя хоробрість скінчилася. Так було, еге ж?»