Королева замовкла, бо у брамі з’явилася голова першого розбійника… Він обережно роззирався, мацаючи вусиками стіни та клацаючи своєю щелепою зі страхітливими зубами. Розбійник поволі просовувався уперед, все далі й далі, і ось уже стало видно його страхітливо великий смугастий тулуб та міцні крила. У ранкових сутінках зблиснув його панцир. Громадою бджіл ніби хвиля прокотилася — проте ніхто із солдатів ані словом не озвався. Шершень тихо відповз назад та відрапортував назовні: «Всі у вулику сплять! Вхід — наполовину замурований, ніде не видно вартових. Не можу визначитися — це добрий знак, чи поганий».
— Це добрий знак! — пролунала відповідь. — У наступ!
До вулика беззвучно заскочило двоє розбійників, вилискуючи обладунками. Їхній вигляд та озброєння справляли неабияке враження. Ось у вулику вже вісім розбійників, а сигналу про атаку досі немає… Може, королева від переляку заклякла на місці та не годна вимовити ані слова? А розбійники, хіба вони не бачать, що ліворуч і праворуч вишикувалися бджоли-солдати, готові прийняти мужню смерть?
І ось згори пролунало: «Заради вічної справедливості, задля захисту вашої домівки, іменем вашої королеви — у бій!».
Нараз вулик загудів… Такого дружнього та голосного бойового оклику тут ще ніколи не було! Видалося, що від цього кличу вулик зараз розвалиться на шматки! Там, де поодинці стояли шершні, миттю утворилося дике місиво із тіл… Молодий бджолиний офіцер ніяк не міг дочекатися, доки королева виголосить наказ. Він хотів першим кинутися на ворога! І він таки став першим — першим, хто загинув у бойовищі. Молодик від нетерплячки притупцьовував і тремтів, готуючись до стрибка, тож коли пролунали перші слова команди, він кинувся просто у ікла шершня! Тоненьке та гостре жало офіцера ковзнуло поміж головою розбійника та його панциром і глибоко встромилося у шию ворога. Офіцер ще встиг побачити, як шершень гнівно скрикнув, скрутився, на мить перетворившись на жовто-чорну блискучу кулю, а наступної миті жало розбійника пробило офіцерові груди та влучило йому просто в серце… Вже помираючи, він побачив, що смертельно поранений ворог зник у сплетінні судомних тіл…
Відважна смерть солдата надихнула решту, вселила у їхні серця дику рішучість битися до самої смерті! Скажена атака розлючених бджіл збентежила шершнів, поставила їх у страшенно скрутне становище.
Проте шершні — древній розбійницький рід, що звик жити і помирати зі зброєю у руках. Вбивати і грабувати — це їхня сутність. Звісно, дикий опір бджіл заскочив їх зненацька, та це ще не означало, що битва програна. Бджолині жала не могли пробити обладунків шершнів, а їхні сила та розміри надавали розбійникам суттєвої переваги. Бойовий клич шершнів лунав усе голосніше!
Ті шершні, які встигли пролізти у вулик, швидко зметикували, що повинні обов’язково прорватися уперед, адже, притиснуті до входу, перешкоджають зайти іншим розбійникам. Тому клубки з живих тіл покотилися уперед: темними вулицями та проходами. Наказ королеви був добре продуманим: щойно коло входу звільнялося місце, як задні ряди солдатів кидалися на захист вхідної брами. Це був старий і перевірений спосіб захисту: як тільки шершень, що намагався прорватися всередину, починав слабнути, то солдати, які прийняли на себе перший удар, розступалися, роблячи вигляд, що теж знесилені. Та коли ворог, а не забуваємо, що він був один і вже втомлений, проходив у місто, ворота прикривалися новими групами. І шершня уже атакували воїни, котрі не брали участі в бою: свіжі та бадьорі. Тоді у більшості випадків розбійник гинув уже під час першої атаки.
Бойові вигуки перемішувалися зі стогонами помираючих і квилінням поранених. Страшні жала шершнів просто викошували сотні бджілок, і до самих воріт дорога була встелена тілами убитих. Шершні, які вже були всередині, розуміли, що дорогу назад відрізано і, очевидно, жоден з них живим уже звідси не вибереться, тож билися з розпукою приречених. Проте один за одним вони все ж помирали. На допомогу бджолам прийшла і та обставина, що отрути у жалах ворогів ставало усе менше і менше. Тобто, уколи їхніх жал переставали бути смертельними. Бджоли, яких було поранено, тепер уже знали, що скоро одужають — і це додавало наснаги. А біль за долі убитих товаришів помножував їхню мужність.