— Уф-ф! — сказав чаклун, ступаючи на берег. — Уф-ф! Запарився.
І справді, він весь парував, як чайник.
— Ой! Обе-ертайте нас швидше! — відчайдушно забекав Вітя.
— На іме-еиини! — відчайдушно замекав Вова.
— Ех, Відівітя! Ех, Відівова! — скрушно похитав головою чаклун. — В тому-то й справа… Думаєте, чого це я затримався? Бігав же ж додому, зазирав у чаклунські довідники та підручники. Забув я, нещасний, як це робиться. Забув потрібне заклинання. Все ж таки я аматор, самоучка. Та так і не знайшов нічого. Не встиг. Бо зараз сонце сідає, і мені більше не можна тут бути. Або ходімо зі мною, або доведеться вам усю ніч до ранку бути козенятами.
Близнята-козенята спантеличено перезирнулися. Оце так!
— Та не бійтесь, це зовсім близенько — на зворотному боці річки. Я швиденько знайду заклинання, і через якихось кілька хвилин ви знову станете хлопчиками. Тільки мерщій, бо сонце зовсім сідає.
Ну що було робити близнятам? Як подумали вони, що на всю ніч залишаться козенятами, то аж хвостики у них затремтіли. Вони навіть не втямили, як це чаклун живе на зворотному боці річки.
— Мерщій! — повторив чаклун і ступив у воду. І вода завирувала, запарувала і розступилася перед ним. Вітя й Вова подріботіли за чаклуном. А потім їх огорнула пара, і вони вже нічого не бачили.
Довго йти їм не довелося. Минула якась хвилина, і вони вийшли на берег зворотного боку річки. Пара розвіялася, і вони побачили, що стоять перед залізною брамою, з щілин якої валує дим.
— Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас! — голосно сказав чаклун.
Брама зарипіла й відчинилася.
Перше, що побачили близнята-козенята, коли зайшли, — це велике вогнище, на якому щось смажилося. Біля вогнища сидів здоровеннецький ікластий кабанюра з ключами і з ножем при боці. Перед ним лежала якась книжка. Він вирізував з неї лезом сторінки, жмакав і кидав у вогнище. Вгледівши чаклуна, кабанюра підхопився, низько вклонився і промовив:
— Приємного апетиту!
— Смачного! — відповів чаклун.
Так, мабуть, тут прийнято було вітатися, бо ні кабанюра, ні чаклун в цей час нічого ж не їли.
Після цього кабанюра підскочив до воріт і замкнув їх на великий засув.
І враз чаклун зареготав і жбурнув милицю у вогонь. А сам затанцював, приспівуючи:
— Обдурили дураків на шістнадцять кулаків! Обдурили дураків на шістнадцять кулаків!
Зовсім як дражнило Васько Бобир з їхнього дитсадка.
І тільки тут вони побачили, що чаклун зовсім не кривий, що в нього прекрасні обидві ноги. І з жахом зрозуміли, що він їх підступно обдурив і вони потрапили в пастку.
Нареготавшись удосталь, чаклун ляснув у долоні і гукнув:
— Гей, Бош Бермак!
Наче з-під землі виріс рудий здоровеннецький дядько:
— Придворний різник королеви Бош Бермак вас слухає Ваше Високочародійське Чаклунство!
— Візьми цих двох дурних козенят, Бош Бермак, і постав у стійло. Та нагодуй добряче, щоб до ранку не охляли, бо королева Пуршама буде незадоволена. Це ж почесні гості королеви. Ха-ха-ха! Отож пильнуй! Як з ними що станеться — я з тебе зроблю жменьку попелу. Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас! — і чаклун зник.
Бош Бермак накинув на Вітю й Вову налигач і потяг.
Королівський різник ішов і весело співав таку пісню:
Близнята-козенята дріботіли за ним на налигачі і тільки жалібно мекали.
Бош Бермак привів їх у велике стійло і припнув до залізного кільця, що стирчало у стіні високо над землею.
Посмикав налигача, перевіряючи, чи міцно прив’язав, і задоволено мовив:
— О, самі не одв’яжетесь, не дістанете. Ну, приємного апетиту, дорогі гості! На добраніч!
Він вкинув їм сіна і пішов.
У стійлі якраз була вечеря. Праворуч од Віті і Вови стояв сірий в яблуках кінь, за ним кобила, ліворуч руда корова.
— Ой, які ми бідні! — заскиглив Вітя.
— Ой, які ми нещасні! — заскиглив Вова.
— Ой, що ж тепер з нами буде? — заскиглили вони вдвох.
— Дядечко Кінь! — благально сказав Вітя, бо він стояв ближче до коня.
— Тітонько Корово! — благально сказав Вова, бо він стояв ближче до корови.
— А скажіть нам, будь ласка, куди це ми потрапили?
Тітонька Корова нахилилася до них і тихо спитала: