— А ви хто такі й звідки?
І близнята, захлинаючись і перебиваючи один одного, розказали їй, як вони легковажно, за власним бажанням зробилися козенятами і що з цього вийшло.
Тітонька Корова глянула на них своїми сумними коров’ячими очима і зітхнула так глибоко, як уміють зітхати лише корови:
— Ех, бідні близнята! Мені вас дуже жаль! Ви потрапили у лиху чаклунську країну Пуршамію, де нічого хорошого на вас не чекає.
І вона розказала їм, що то за країна.
То була країна, де страшенно ненавиділи й мучили тварин. Їх без кінця цькували, катували, били, різали, пекли, смажили і варили. Править країною королева Пуршама. Вона їсть шашлик виключно з маленьких ягнят. А оце сьогодні їй забажалося покуштувати печеню з маленьких козенят, якої вона ніколи ще не їла, оскільки кози в їхній країні не водилися. То вона послала по козенят свого придворного чаклуна Відівіс-Пампаса. Отже…
— Ой-йой-йой! — затремтіли Вітя й Вова. — Що ж нам робити? Ми ж так загинемо!
— Треба вам тікати, — прошепотіла тітонька Корова.
— Але як?! Ми ж прив’язані!
— Я попробую вас розв’язати, — і вона своїм рогом почала колупати вузол налигача, яким були припнуті козенята до залізного кільця в стіні.
— Гей, мукало! — несподівано озвався дядечко Кінь. — Що ти робиш? Я все розкажу!
— Коню! — докірливо мовила тітонька Кобила, але дядечко Кінь хвицнув її ногою, і вона замовкла.
— Я знаю, ігогокало, що ти запроданець і зрадник, — спокійно сказала тітонька Корова. — Тебе залякав Бош Бермак, і за жмуток сіна ти ладен зробити будь-яку підлість. Але мені шкода близнят-козенят, і я мушу їм допомогти.
І тітонька Корова розв’язала рогом вузол і звільнила Вітю і Вову від налигача.
— Тікайте! — схилившись до них, прошепотіла вона тихо-тихо, так, щоб не чув дядечко Кінь. — У лісі розшукайте Кажана Кажановича, він вам допоможе.
— Спасибі, тітонько Корово! — подякували близнята і кинулись навтікача.
Вони вибігли у двір, перескочили через тин і опинилися на дорозі. Дорога вела в бік лісу. Козенята щодуху побігли по ній.
Був уже вечір. І в лісі було темно й моторошно. Якби це вдома, Вітя й Вова, мабуть, у такий темний ліс нізащо б у світі не побігли. Бо, чесно кажучи, вони і в темну кімнату боялися іноді заходити. Але то вдома. А коли ви потрапили в таку халепу, що стали козенятами, і коли вам загрожує смертельна небезпека, хіба можна боятися темряви! І Вітя та Вова так дременули в той темний страшний ліс, наче там їх чекали мамині обійми. Вони забігли у найгустіші кущі і довго лежали там, одхекуючись.
— А де ж нам шукати того Кажана Кажановича? — зітхнув Вітя. — Ліс такий темний і густий.
— Мабуть, доведеться дряпатися на дерева, — зітхнув Вова. — Адже кажани не по землі бігають, а вгорі літають і десь на верхівки дерев сідають.
— Мабуть, так, — погодився Вітя. — Що ж, давай спробуєм.
І близнята-козенята подерлися на дерева. Ох, як це було важко! Адже в них на руках і ногах були не пальці, а ратиці, нічим було вхопитися за гілку. Вітя і Вова весь час зривалися й падали.
І раптом вони почули голос:
— Куди це ви лізете? Вперше бачу, щоб козенята дряпалися на дерева.
То казала руда білка Полетуха, що легко перелітала з гілки на гілку над Вітею та Вовою.
— Ох, не кажи, — сумно зітхнули близнята. — Нам дуже треба знайти Кажана Кажановича, тому й дряпаємось.
— Даремно дряпаєтесь. Кажан Кажанович лежить хворий на галявині під дубом. Ходімте, проведу, — і білка Полетуха спустилася на землю і повела близнят-козеняті крізь хащі до галявини.
На галявині під дубом, оточений жучками-світлячками, і лежав Кажан Кажанович.
Вітя і Вова кинулися до нього й почали розказувати про свою біду і просити порятунку. Вислухав їх Кажан Кажанович і скрушно похитав головою:
— Ех-хе-хе. З радістю б допоміг, дорогенькі козенята, та сам, бачите, у біду потрапив. Лежу — крильцями змахнути не можу. Хотів учора вирятувати двох ягняток, яких на шашлик для королеви Пуршами призначили, — переправити їх за кордон Пуршамії, та попався. І ягнят не врятував, і сам постраждав. Злапав мене Відівіс-Пампас. І вже був би обернув на жменьку попелу, як він це любить робити, та виручило моє ім’я. Не знав він, як казати заклинання, чи «Кажан-відікажан-відівіс-пампан», чи «Кажан-Кажанович-відівіс-пампанович». І поки плутався, я од нього втік. Та все-таки заклинання його позначилися на моєму здоров’ї, і одібрало мені сьогодні крила, не можу літати. Так що… вибачайте! Але тут, в лісі, залишатися вам теж не можна. Буде шукати мене Відівіс-Пампас і вас схопить. Думаю, що треба вам перебути до ранку десь у іншому місці. На узліссі стоїть пекарня. Оскільки хліба у Пуршамії майже не їдять, більше м’ясо, пекарня працює тільки двічі на тиждень — у понеділок і четвер. Сьогодні п’ятниця, там нікого нема і до понеділка не буде. Жучки-світлячки проведуть вас туди, і ви там переночуєте. А вранці видно буде. Недарма кажуть — ранок вечора мудріший.