Попрощалися Вітя й Вова з Кажаном Кажановичем і вирушили в дорогу. Жучки-світлячки летіли попереду і показували близнятам дорогу. І так вивели на узлісся. Тоді поморгали-поблимали їм своїми вогниками на прощання і полетіли назад до Кажана Кажановича.
На узліссі під горою стояла пекарня. Поряд з нею сарай. І Пекарня і сарай були обгороджені парканом, а ворота замкнені на величезний гак. Але ж Вітя і Вова були козенятами, а для козенят перестрибнути який-небудь паркан — це все одно, що для риби перепливти калюжу. Вітя й Вова розбіглися — рраз! — і вже були на подвір’ї.
Тихенько прочинили двері і зайшли в пекарню.
Місяць світив у вікна і допомагав їм роздивитися навколо. Пекарня була закіптюжена і брудна. По кутках павутиння.
Видно, ті, що тут пекли, не були особливими чистюлями. По підлозі гуляв вітер. І — ні лавки тобі, ні ослона, не кажучи вже про якесь там ліжко. Тільки біля печі стояли якісь кадубці, прикриті й зав’язані ряднами.
— Бр-р! Як тут негарно й незатишно! — прошепотів Вітя.
— Як нам тут ночувати! — прошепотів Вова.
— Хоч у піч лізь, — прошепотів Вітя.
— А що — давай! — прошепотів Вова.
І вони полізли в піч. У печі й справді було затишніше. Черінь була ще тепла з учора. У приску деінде навіть жевріли жаринки.
Близнята-козенята забралися у піч і повкладалися там.
Було тихо, темно й моторошно.
— Ех, — зітхнув Вітя, — як би я зараз хоч… хоч манної каші з’їв…
— І я, — зітхнув Вова. — Я там у стійлі скубнув сіна, пожував, — гидота страшна! Як його бідні справжні козенята їдять!
— А на іменинах у тьоті Наді, пам’ятаєш, який пиріг з яблуками завжди…
— А пончики…
— А коржі з маком…
— А морозиво з варенням…
— А… а… — І Вітя заплакав. І Вова заплакав теж.
— Невже це ми ніколи більше у зоопарк з татом не підемо, — крізь сльози прошепотів Вова.
— І у дитсадок до Галини Михайлівни, — крізь сльози прошепотів Вітя.
— І на гойдалці не гойдатимемось…
— І на каруселі не крутитимемось…
І вони заплакали ще дужче.
— Навіть умиватися ніколи не зможемо, — захлипав Вова.
— І зуби чистити, — захлипав Вітя.
— Бо як же ратицями умиватися і чистити зуби!..
Довго вони плакали, нарікаючи на свою долю. І так у сльозах і заснули десь аж під ранок важким тривожним сном.
А поки вони сплять, давайте зазирнемо у стійло, звідки втекли наші козенята, і подивимось, що там робиться.
Після вечері тітонька Корова і дядечко Кінь з тітонькою Кобилою розійшлись по своїх кімнатах. Так-так, мешканці стійла тільки їли разом, а жили в окремих кімнатах і спали там у ліжках, накрившись ковдрами. І нічого дивного, адже вони жили у казковій та ще й чаклунській країні. Тітонька Корова пішла до себе, одразу лягла й заснула. А дядечко Кінь з тітонькою Кобилою ще довго балакали. Тітонька Кобила умовляла дядечка Коня нічого не розказувати Бош Бермаку. Мовляв, козенята самі одв’язалися і втекли. У тітоньки Кобили було лагідне серце, і вона нікому не бажала зла, тим більше сусідці по стійлу.
— Знайшов перед ким вислужуватись! — казала вона. — Забув, як Бош Бермак шмагає нас батогом, як тяжко примушує працювати, мало не заїздив уже.
Але дядечко Кінь був невблаганний:
— Мовчи, кобиляча твоя довбешка! — сердито казав він. — Все одно розкажу їхньому бошбермаківському благородію. Не хочу, щоб через вас із мене кінську ковбасу зробили.
І коли вдосвіта Бош Бермак, прокинувшись, завітав у стійло і першим чином взяв жмут сіна і підійшов до дядечка Коня (він завжди першим чином підходив до нього, бо той же був підлабузником), дядечко Кінь одразу йому все й виклав І про близнят-козенят і про тітоньку Корову.
Ех, як скипів тут Бош Бермак, як схопив свого ножаку, і як кинувся до тітоньки Корови. А тітонька Корова ще спала і уві сні бачила зелений луг, сонечко і себе маленьким телям, що бігає навколо мами корови.
— Уб’ю! Заріжу! — заревів Бош Бермак і вже змахнув ножакою, але тут тітонька Корова розплющила одне око і спокійно сказала:
— Убивай… якщо ти сам зможеш давати молоко для королеви.
І Бош Бермак збагнув, що він ніяк не може вбити тітоньку Корову, бо справді у Пуршамії тільки вона дає молоко, І яке щовечора з такою насолодою п’є королева Пуршама. І якби він убив тітоньку Корову, королева з’їла б його живцем. Бош Бермак спересердя тільки плюнув, сховав ножаку і вийшов.