Балоун, який прислухався, роззявивши рота, вимовив замість Ванєка те вишукане слівце, яке той мав сказати, бажаючи, мабуть, тим самим також втрутитися в розмову.
— А ви до цього рила не пхайте, — розлютився рахунковий фельдфебель.
— Слухай, Балоуне, — згадав Швейк, — пан оберлейтенант наказав тобі, як тільки приїдемо до Пешта, принести йому у вагон якусь булочку і печінковий паштет, схований у станіолі насподі надпоручникової валізи.
Велетень Балоун одразу ж знітився, розпачливо опустив свої довгі, як у шимпанзе, руки, зігнув хребет і в такій позі сидів досить довго.
— Немає його вже, — сказав він тихим розпачливим голосом, дивлячись на брудну підлогу вагона.
— Немає, — повторив він уривчасто, — я думав… я його перед від’їздом розгорнув, я його понюхав… чи він не зіпсувався. Я його покуштував, — вигукнув він з таким щирим розпачем, що всім усе стало ясно.
— Ви його зжерли разом зі станіолем, — сказав фельдфебель Ванєк і зупинився перед Балоуном дуже вдоволений: йому вже не потрібно було доводити, що лише він мул, як казав надпоручник. Адже ясно, що причина коливання кількісного складу «X» має свої глибші корені в інших мулах. Тепер розмова, на превелике задоволення Ванєка, точилася навколо ненажерливого Балоуна, навколо нової трагічної події. Ванєкові закортіло сказати Балоунові щось неприємно повчальне, але його випередив кухар-окультист Юрайда. Відклавши свого улюблену книжку — переклад староіндійських сутр «Праґна Параміта» — він звернувся до пришибленого Балоуна, який зовсім знітився під тягарем долі:
— Ви, Балоуне, повинні стежити за своєю поведінкою, аби не втратити довір’я до себе самого і до своєї долі. Ви не повинні приписувати на свій рахунок того, що є заслугою інших. Кожного разу, коли перед вами стане проблема, подібна тій, яку ви зжерли, завжди запитайте самого себе: «В якому співвідношенні до мене знаходиться печінковий паштет?»
Швейк вважав за потрібне доповнити це зауваження практичним прикладом:
— Ти мені, Балоуне, сам недавно розповідав, що у вас будуть колоти і коптити свиню і що як тільки ми будемо вже на місці і ти довідаєшся номер польової пошти, тобі зараз же вишлють кавалок шинки. Уяви собі тепер, що цю шинку польова пошта приставила до нашої роти, а ми обидва з паном фельдфебелем урізали з неї по шматочку. І це нам так сподобалося, що ми відрізали ще по шматочку, аж поки б з тією шинкою не сталося так, як з одним моїм знайомим листоношею — Козлом. Він хворів на костоїду, і йому спочатку відрізали ногу до кісточки, потім до коліна, далі стегно, і якби він був вчасно не помер, його б стругали, як поламаний олівець. Уяви собі тепер, Балоуне, що ми б ум’яли твою шинку так, як ти умелигав панові оберлейтенанту печінковий паштет.
Велетень Балоун засмучено поглянув на всіх.
— Лише завдяки моїм старанням і моїм заслугам, — сказав фельдфебель-рахівник Балоунові, — ви залишилися денщиком у пана оберлейтенанта. Бо вас хотіли перевести у санітари, і носили б ви поранених з поля бою. Під Дуклею наші санітари відправлялися тричі підряд за одним пораненим хорунжим, який був поранений у живіт перед дротяними перешкодами, і всі вони там залишилися — всі дістали кулі в голови. Лише четвертій парі санітарів пощастило його винести з-під вогню, але поки його доставили на перев’язочний пункт, хорунжий переставився.
Балоун не втримався і голосно захлипав.
— І як тобі не соромно, — зневажливо сказав Швейк. — Отакий з тебе вояка?
— Коли ж я не створений для війни, — забідкався Балоун, — правда, я ненажера ненажерливий, але це тому, що мене вирвали з пристойного життя. Це у нас таке вже з діда-прадіда. Небіжчик татуньо в Протівіні побився в корчмі об заклад, що з’їсть за одним присідом п’ятдесят сардельок та дві буханки хліба, і виграв. А я одного разу на заклад з’їв чотири гуски і дві миски кнедлів з капустою. Дома не раз було по обіді заманеться мені чимось закусити, ото йду до комори, вріжу шматок м’яса, пошлю по дзбанок пива і змахну кіля два вудженини. Був у нас старий наймит Вомеля, так той завжди мене повчав, аби я не дуже цим пишався і трохи скромніше їв, бо він, мовляв, пам’ятає, як його дідусь давно колись оповідав про одного такого ненажеру. Вибухнула, каже, якась війна, і вісім років підряд нічого не родило. Люди пекли хліб із соломи і лляної макухи, а коли могли до молока надробити трохи сиру, бо не було хліба, то це вже було велике свято. І цей ненажера-селянин на самому початку голоду за тиждень вмер, бо його шлунок не звик до такої біди…