Входять два ангели з рушницями через ліве крило. Біґлер у них пізнає Матушича і Батцера. Із уст Господа Бога звучить:
— Киньте його у лятрину!
І кадет Біґлер летить кудись у жахливий сморід.
Напроти сплячого кадета Біґлера сиділи Матушич з денщиком капітана Заґнера Батцером і безперестанку грали в «66».
— Stink awer d’Kerl wie a’Stockfisch[39], — кинув Батцер, з цікавістю спостерігаючи, що сплячий кадет Біґлер дуже підозріло крутиться, — muß d’Hosen voll ha’n[40].
— То може трапитися з кожним, — філософськи сказав Матушич. — Облиш його, не тобі ж його переодягати. Краще роздай карти.
Над Будапештом вже було видно заграву, а через Дунай перестрибував промінь прожектора.
Кадетові Біґлерові вже знову снилося щось інше, бо він буркотів: — Sagen Sie meiner tapferen Armee, daß sie sich in meinem Herzen ein unvergängliches Denkmal der Liebe und Dankbarkeit errichtet hat[41]. — А через те, що він при цих словах знову почав крутитися, сморід знову вдарив Батцерові у ніс, і він, сплюнувши, зауважив:
— Stinkt wie a’ Haizlputza, wie a’ bescheibena Haizlputza[42].
А кадет Біґлер крутився все неспокійніше і неспокійніше.
Його новий сон був надзвичайно фантастичний. Він захищає місто Лінц, у війні за австрійську спадщину.
Йому привиділись редути і укріплення навколо міста. Його головний штаб армії перетворився раптом у величезний лазарет. Всюди лежали недужі і трималися за живіт. Під палісадами міста Лінца ідуть сюди й туди французькі драгуни Наполеона I.
А він, комендант міста, стоїть над тим усім, також тримаючись за живіт, і кричить якомусь французькому парламентареві: «Передайте своєму цісарю, що я не здамся…»
Потім біль в животі раптом вщух, і він кидається з батальйоном через палісади за місто, вперед до слави і перемоги, і бачить, як надпоручник Лукаш своїми грудьми ловить удар шаблі французького драгуна, щоб відвести його від Біґлера, захисника оточеного Лінца.
Надпоручник Лукаш умирає біля його ніг з вигуком: «Ein Mann, wie Sie, Herr Oberst, ist nötiger als ein nichtsnutziger Oberleutnant»[43]. Оборонці Лінца, зворушені, відвертаються від умираючого, але тут зненацька летить картеч і вдаряє Біґлера у сідницю.
Біґлер механічно сягає рукою назад до штанів і відчуває, як щось липке мажеться по руці. Він кричить: «Санітари! Санітари!» — І падає з коня…
Батцер і Матушич підняли кадета Біґлера з підлоги, куди він звалився з лавки, і знову поклали на місце.
Потім Матушич пішов до капітана Заґнера і доповів, що з кадетом Біґлером діються дивовижні речі.
— Мабуть, це не після коньяку, — сказав він, — це більше скидається на холеру. Кадет Біґлер пив на всіх станціях воду. В Мошоні я бачив, як він…
— Ну, холера так швидко не розвивається, Матушичу. Скажіть пану докторові, він у сусідньому купе, хай подивиться на нього.
До батальйону був призначений військовий лікар, старий медик і член корпорації буршів Вельфер. Він вмів пити, фехтувати і притому знав медицину, як свою власну кишеню. Скінчив медичні факультети в різних університетських містах Австро-Угорщини, практику відбув у найрізноманітніших лікарнях, але докторату не захищав попросту з тієї причини, що в духівниці, яку залишив його дядько своїм спадкоємцям, була умова, щоб студентові медицини Фрідріхові Вельферу виплачувати річну стипендію до того часу, поки Фрідріх Вельфер не дістане лікарського диплома.
Ця стипендія була майже у чотири рази більша, ніж платня шпитального асистента у лікарні. Тому MUC[44] Фрідріх Вельфер чесно намагався віддалити присвоєння йому ступеня доктора медичних наук до якнайдальшого часу.
Спадкоємці зі шкури вискакували, називали його пришелепою, робили спроби накинути йому багату наречену, аби тільки його позбутися. Але він, MUC Фрідріх Вельфер, член, мабуть, дванадцяти товариств буршів{22}, ще більше їх розлютив: видав кілька збірок дуже добрих віршів у Відні, в Ляйпціґу, в Берліні. Друкувався у тижневику «Simplicissimus»{23} і спокійно вчився далі: йому не свербіло.
Але прийшла війна і підступно напала ззаду на MUC Фрідріха Вельфера. Поета, автора збірок «Lachende Lieder», «Krug und Wissenschaft» і «Märchen und Parabeln»[45], безцеремонно потягнули на війну, а один спадкоємець з військового міністерства доклав усіх зусиль, аби безтурботний Фрідріх Вельфер захистив «воєнний докторат». Зробив його письмово. Дістав цілу низку питань, на які повинен був відповісти, але він на всі відповів стереотипно: «Lecken Sie mir Arsch»[46]. За три дні полковник його повідомив, що Фрідріх Вельфер дістав диплом доктора медичних наук. Він давно вже дозрів, щоб дістати ступінь доктора, і головний штабний лікар призначає його до додаткового лазарету. Від його поведінки тепер залежатиме швидке просування по службі, і хоч він, як це відомо, в різних університетських містах мав поєдинки з офіцерами, то тепер, під час війни, такі речі забуваються.
41
Скажіть моїй відважній армії, що вона в моєму серці спорудила вічний пам’ятник любові і вдячності (нім.).
43
Така людина як ви, пане полковнику, куди потрібніша, ніж якийсь нікчемний оберлейтенант (нім.).