І так сталося, що відважного кадета Біґлера відвезли у військову ізоляційну лікарню в Уй-Буда.
Його закаляні штани загубилися у вирі світової війни. Мрії про великі перемоги були замкнені в одній з лазаретних палат ізоляційних бараків.
Коли кадет Біґлер довідався, що в нього червінка, він захопився. «Поранений чи хворий — яка тут різниця. Адже це сталося за найяснішого монарха, при виконанні своїх обов’язків».
В лазареті з ним трапилася невеличка неприємність. Всі місця для хворих на червінку були зайняті, і кадета Біґлера перевели в холерний барак.
Коли кадета Біґлера викупали і всунули йому під пахву термометр, мадярський штабний лікар покрутив головою: «37°»! Найгірший симптом при холері — великий спад температури, хворий стає апатичним.
Кадет Біґлер і справді не проявляв ніякого хвилювання. Він був надзвичайно спокійним і повторював про себе, що так чи інакше, а він страждає за найяснішого цісаря.
Штабний лікар наказав всунути термометр кадетові Біґлерові у пряму кишку.
— Остання стадія холери, — вирішив штабний лікар, — ознаки скорого кінця. Крайнє ослаблення, хворий втрачає відчуття оточення, а його свідомість потьмарена. Він усміхається в передсмертних корчах.
Кадет Біґлер під час цієї маніпуляції дійсно по-мученицьки усміхався і вдавав з себе героя, коли йому запихали термометр у пряму кишку. Він навіть не поворухнувся.
— Наявні ознаки повільного вмирання, — подумав штабний лікар. — Пасивність…
Для впевненості лікар спитав мадярського санітара-унтерофіцера, чи не було у кадета Біґлера блювоти і проносу у ванні.
Діставши заперечну відповідь, він уважно поглянув на Біґлера. Коли при холері припиняється пронос і рвоти, це знову ж таки, як і попередні симптоми, ясна картина того, що для хворого настають останні години життя.
Кадет Біґлер, якого витягли з теплої ванни і зовсім голого поклали на ліжко, змерз, як собака, аж зубами видзвонював.
На тілі у нього висипала гусяча шкіра.
— Бачите, — сказав штабний лікар по-мадярському, — його морозить, ноги і руки холодні. Це кінець.
Нахилившись над кадетом Біґлером, спитав по-німецьки:
— Also wie geht’s?[49]
— S-s-se-hr gu-gu-tt[50], — задріботів кадет Біґлер, — eine D-deck-ke[51].
— Свідомість частково затьмарена, а частково прояснюється, — сказав знову по-мадярськи штабний лікар. — Тіло дуже сухе, губи і нігті повинні б були почорніти… Це третій випадок, коли хворий вмирає від холери, а нігті і губи не чорніють…
Він знову нахилився над кадетом Біґлером і продовжував по-мадярськи: — Тон серця заглух.
— Ei-ei-ne-ne-De-de-de-deck-ke-ke, — знову задзвонив зубами кадет Біґлер.
— Це його останні слова, — сказав штабний лікар санітарному підстаршині по-мадярськи. — Завтра його поховаємо разом з майором Кохом. Зараз він знепритомніє. Його документи в канцелярії?
— Напевно, там, — спокійно відповів санітар-унтерофіцер.
— Ei-ei-ne-ne-De-de-deck-ke-ke, — благаючи, дзвонив їм услід зубами кадет Біґлер.
В палаті, де стояло шістнадцять ліжок, лежало тільки п’ятеро людей, один з них — небіжчик. Він вмер дві години тому й був прикритий простирадлом. Небіжчик мав те ж саме прізвище, що і вчений, який відкрив холерну бацилу. Це був капітан Кох. Саме про нього говорив штабний лікар, що його завтра поховають разом з кадетом Біґлером.
Кадет Біґлер підвівся на ліжку і вперше побачив, як вмирають від холери за найяснішого цісаря. З чотирьох, що залишилися живими, два вмирали, задихалися й синіли, причому щось кричали, але не можна було розібрати, якою мовою. Це скидалося на харчання.
Двоє інших з дуже бурхливою реакцією, що свідчила про одужання, нагадували людей в тифозній гарячці: вони вигукували щось незрозуміле і викидали з-під ковдри схудлі ноги. Над ними стояв бородатий санітар, що розмовляв на штірійському діалекті (як розпізнав кадет Біґлер) і втихомирював їх:
— В мене також була холера, моє золоте панство, але я не бив ногами по ковдрі. Тепер вже з вами все в порядку, дістанете відпустку і…
— Не кидайся, — гаркнув він на одного, який так шпурнув ковдру, що вона полетіла йому аж на голову. — Це у нас заборонено робити. Маєш гарячку, то й радій, принаймні не повезуть тебе звідсіля з музикою. Ви вже обидва видряпалися.
Він поглянув навколо себе.
— Ось ті двоє вже померли. Ми так і сподівалися, — сказав він доброзичливо, — отож радійте, що вас це минуло. Треба йти за простирадлами.
За хвилю він повернувся і прикрив простирадлами померлих. У них були зовсім чорні губи, і нігті на руках, які вони в передсмертній агонії тримали на задубілих членах, також почорніли. Санітар витяг руки з-під ковдри і намагався запхати язики назад у рот, потім упав навколішки біля постелі і почав молитися: