Надпоручник Лукаш не заперечував, але зауважив, що із Швейкових розповідей йому добре відомо, що Швейків брат насправді був учителем у гімназії і офіцером запасу.
Поручник Дуб завагався і сказав, що він мав на увазі покарання лише в ширшому розумінні цього слова і що, можливо, той Швейк просто не вміє правильно висловлювати свою думку, а тому його відповіді роблять враження нахабства, злоби і неповаги до начальства. Крім того, увесь вигляд Швейка свідчить про його недоумкуватість.
Таким чином над головою Швейка пролетіла грізна буря, але грім не вдарив.
У вагоні, де знаходилась канцелярія і батальйонний склад, фельдфебель-рахівник маршового батальйону Баутанцель дуже милостиво видав двом батальйонним писарчукам по пригорщі ароматних таблеток з тих коробочок, які мали поділити між солдатами батальйону. У цьому не було нічого дивного: з усім, що призначалося для солдатів, в батальйонній канцелярії робились ті ж самі шахрайські маніпуляції, як і з цими нещасними таблетками.
Під час війни це стало загальним явищем: якщо десь інспекційна ревізія і не виявляла крадіжок, однак кожного фельдфебеля-рахівника у всіляких канцеляріях підозрювали, ніби він також порушує кошториси, але з допомогою шахрайських махінацій вміє ховати кінці у воду. Оскільки нічого ліпшого, що можна було б украсти, не було, писарчуки запихалися солдатськими цукерками, аби насолодитися бодай хоч цією поганню, а Баутанцель нарікав на важкі обставини, що склалися під час цієї дороги:
— Я вже відкалатав з маршовими батальйонами два походи, але такої нужденної дороги, як ця, ми ще не мали. Таж тоді, Господи, до приїзду у Пряшів{32}, у нас були гори всього, чого тільки душа забажає. Я сховав десять тисяч «мемфісок», два круги ементальського сиру, триста коробок консервів. Коли ми вирушили на Бардіїв{33} в окопи, а росіяни від Мушіни відрізали зв’язок з Пряшевом, закипіло гендлюваннячко — дай Боже здоров’я. З усього, що я мав, десяту долю віддав, аби замилити очі маршбатальйонові, мовляв, це я заощадив, а решту продав в обозі. Був у нас тоді майор Сойка — свиня, яких світ не бачив. Узагалі з нього був такий герой, як з рака жеребець. Він охоче швендяв у нас біля обозу, бо там, угорі, свистіли кулі і рвалися шрапнелі. Приходив до нас ніби для того, щоб переконатися, чи добре варять для солдатів батальйону, і, звичайно, з’являвся униз завжди якраз тоді, коли надходили відомості, що росіяни знову щось готують. Сам увесь тремтить, мусив спочатку на кухні хильнути рому і лише тоді починав перевірку польових кухонь, які стояли навколо обозу, бо вгору на позиції не можна було пройти, і обід носили туди вночі. У таких умовах про жодну офіцерську кухню не можна було й говорити. Єдину дорогу, яка ще вільно зв’язувала нас із тилом, тримали німці з райху. Вони затримували все, що нам надсилали з тилу кращого, і зжерали самі, а для нас залишалося те, що крізь пальці протекло. Ми всі в обозі залишилися без офіцерської кухні. За весь той час мені вдалося заощадити для нашої канцелярії тільки одне-однісіньке порося. Я дав його закоптити, а щоб майор Сойка цього не пронюхав, ми сховали порося в артилеристів, годину дороги від нас, де я мав одного знайомого феєрверкера. Так ось той майор, прийшовши до нас, почав, як завжди, куштувати в кухні юшку. Щоправда, м’ясо варилось рідко, лише коли пощастить здобути із великими труднощами свиней або худючих корів десь на околицях. До того ж нам ще й пруссаки робили велику конкуренцію, бо при реквізиції платили удвічі більше, ніж ми, за худобу. Поки ми стояли під Бардієвом, я на закупівлі худоби заощадив щось понад дванадцять сот крон, бо в більшості випадків замість грошей ми давали посвідки із гербовою печаткою батальйону. Особливо в останні часи, коли довідалися, що росіяни знаходяться на сході від нас в Радвані, а на заході — в Подоліні. Нема гірше працювати з таким народом, як тамтешній: ні читати, ні писати не вміють, а підписуються трьома хрестиками. Наше інтендантство дуже добре про це знало, так що коли ми посилали туди за грішми, я не міг додавати як виправдовуючі документи фальшиві квитанції, ніби я виплатив їм гроші. Такі речі можна було робити тільки там, де народ більш освічений і вміє підписуватися. А потім, як я вже сказав, пруссаки платили більше, ніж ми, і платили готівкою. Отже, коли ми кудись приходили, люди на нас дивилися, як на розбійників. До того ж інтендантство видало наказ, що посвідки, підписані хрестиками, передаються польовим ревізорам. А цими жевжиками з контролю у нас аж кишіло. Приходить такий «контролер», нажереться у нас, нап’ється, а на другий день на нас і заявить. Цей майор Сойка безнастанно нишпорив по наших кухнях і, їй-богу, хоч вірте, хоч ні, одного разу витягнув з котла м’ясо, розраховане на всю четверту роту. Почав із свинячої голови і заявив, що вона не доварена, і звелів її ще якусь хвилину поварити. Правду кажучи, м’яса тоді варилося небагато. На цілу роту припадало приблизно дванадцять старих справжніх порцій м’яса, але він все це ум’яв, потім покуштував юшку і зчинив галас, мовляв, це вода, і що це за порядки, коли юшка з м’яса, а м’яса нема. Наказав заправити її маслом і кинути туди мої власні макарони, які я заощадив за весь останній час. Але не так мене це обурило, як те, що на заправку ляпнулось два кіля вершкового масла, яке я заощадив ще тоді, коли працювала офіцерська кухня. Я тримав його на полиці під ліжком. Він побачив та як заверещить: «Чиє це масло?» Я йому тоді й сказав, що згідно з розкладкою у останньому наказі по дивізії на кожного солдата припадає додатково п’ятнадцять грамів масла або двадцять один грам смальцю. Але оскільки жирів на таку кількість людей не вистачає, то ми тримаємо запаси масла, аж поки не можна буде поліпшити харчування солдатів встановленою кількістю жиру. Майор Сойка дуже розсердився і почав кричати, що я, мабуть, чекаю, коли прийдуть росіяни і заберуть останні два кіля масла: «Щоб мені зараз же кинули це масло у юшку, якщо вже юшка без м’яса!» Отак я і втратив увесь свій запас. Цей майор, вірте мені, коли з’являвся, завжди приносив мені нещастя. В нього незабаром виробився такий нюх, що він умів одразу ж винишпорити усі мої запаси. Одного разу я на солдатах заощадив волову печінку. Ми хотіли її стушити для себе. Раптом він поліз під ліжко і витягнув її звідти та ще й розкричався на мене. А я йому пояснюю, що цю печінку треба закопати, бо ще зранку один коваль з артилерії, з закінченою ветеринарною освітою, встановив її непридатність. Майор взяв з собою одного солдата з обозу, і вони почали на горі під скелями варити у казані ту печінку. І це, так би мовити, вирішило його долю. Росіяни помітили вогонь і як бабахнули по майорові та його казанку з вісімнадцятки. Потім ми ходили туди подивитися, що від них залишилося, але ніхто не міг розрізнити, де на скелях валяється волова печінка, а де печінка пана майора…