Вихопив шаблю і пре просто на нас: «Alles zurück, alles zurück! Direktion Mulde, einzeln abfallen!»[5]
І тут почалося. З усіх боків, немовби чекаючи на це, по нас відкрили пальбу. Зліва від колії було кукурудзяне поле, ось на ньому і закрутилася завірюха. Ми повзли навкарачки у видолинок, наплічники покидали на цих проклятих шпалах. Оберлейтенант Мацек дістав кулю в голову, не встиг навіть і писнути. Поки ми добігли до улоговини, багато наших було вбито або поранено. Ми їх там залишили, а самі бігли аж до вечора. А навкруги все неначе виметене. Це наші вояки ще до нашої появи так постаралися. Єдине, що ми побачили, це розграбований обоз. Нарешті ми прибігли на станцію, де дістали новий наказ: сідати по вагонах і їхати назад до штабу. Але цього ми вже не могли виконати, бо увесь штаб напередодні потрапив у полон. Про це ми довідалися ще вранці. І залишилися ми, як ті сироти, ніхто про нас нічого й знати не хотів. Отже, прилучили нас до 73-го полку, щоб зручніше було відступати. На це ми погодилися з великою радістю. Але спершу нам довелося марширувати майже цілий день, аж поки наздогнали 73-й полк. Потім…
Його вже ніхто не слухав, бо Швейк з Ванєком грали в «довгий мар’яж», кухар-окультист з офіцерської кухні писав докладного листа своїй жінці, яка під час його відсутності почала видавати новий теософський часопис. Балоун дрімав на лавці, і телефоністові Ходоунському не залишилося нічого іншого, тільки повторювати: «Так, цього не забуду…»
Він підвівся і пішов асистувати картярам.
— Ти б мені хоч люльку запалив, — сказав Швейк дружньо до Ходоунського, — коли вже вирішив асистувати. «Довгий мар’яж» куди важливіша річ, ніж ця війна і ніж ваша проклята пригода на сербському кордоні. Ну й пальнув я дурницю тут, хоч сам собі по морді дай. І чого було не почекати ще хвильку з тим королем, а тепер би я витягнув валета. Ну й дурень же я.
Кухар-окультист тим часом закінчив свого листа і перечитував його, явно вдоволений, як він його гарно склав, спритно обійшовши військову цензуру.
«Дорога жінко!
Коли одержиш ці рядки, я буду вже кілька днів знаходитися у поїзді, бо ми вирушаємо на фронт. Це мене не дуже радує, бо в поїзді мушу сидіти, склавши руки. Яка кому з мене користь, коли в нашій офіцерській кухні не вариться, а їжу ми дістаємо на станціях. Я так радо був би приготував для наших панів офіцерів під час переїзду через Угорщину сеґединський ґуляш, але нічого не вдієш. Можливо, коли приїдемо вже до Галичини, я буду мати нагоду приготувати справжню галицьку «шулю» — тушену гуску, начинену кашею або рисом. Повір, дорога Геленко, я докладаю всіх сил і уміння, щоб нашим панам офіцерам, які так трудяться і мають стільки турбот, вичаклувати щось приємне.
Мене з полку перевели до маршового батальйону. Я цьому дуже радий, бо завжди мріяв, хай хоч із скромних припасів, але зробити нашу фронтову офіцерську кухню зразковою. Чи пам’ятаєш, дорога Геленко, як ти, коли я збирався до полку, бажала мені добрих начальників. Твоє бажання здійснилося. Я не маю й найменших підстав нарікати; навпаки, всі офіцери — це наші справжні друзі, а до мене ставляться просто по-батьківськи.
При першій-ліпшій можливості повідомлю тобі номер нашої польової пошти…»
Той лист був наслідком певних обставин. Між кухарем-окультистом і полковником Шредером, який до цього часу протеґував йому, перебіг чорний кіт. Під час прощальної вечері з офіцерами маршбатальйону стався фатальний збіг обставин — полковникові Шредеру знову забракло порції завиванця з телячих нирок, і «батько» полковник відіслав бідолаху кухаря з маршовою ротою на фронт, доручивши офіцерську полкову кухню якомусь нещасному учителеві зі школи сліпих у Кларові.