Іван Багмут
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим
МОЯ БІОГРАФІЯ
Я народився в другій половині XX сторіччя в родині диригента хорової капели. Це не треба розуміти так, що мій батько був диригентом, ні, я не знаю, хто був мій батько. Просто моя мати-кішка жила в родині диригента-людини, Тут проминули перші півтора місяця мого життя. Дружина диригента любила мене чи не більше, ніж моя власна мати. Приготувавши нашвидку обід, моя господиня брала мене на руки і гладила мене за вушком. Це було дуже приємно, я починав тихенько наспівувати пісеньку, і вона слухала мене з більшою насолодою, ніж вправи свого чоловіка на роялі. Диригент часто вичитував дружині за бруд у квартирі, за несмачний обід, за невчасний ремонт одежі, але вона відповідала, що їй ніколи. Коли він сідав за рояль, дружина заважала йому працювати, примушуючи вислухувати оповідання про те, як я видряпався по килимові бозна-куди або як перекинув своїм хвостом вазу з квітами. Диригент хмурнів, але слухав жінку. Очевидно, перебивати розмову про кошеня вважалося за гріх. Я зробив висновок, що мета людського життя — доглядання кошенят. Незабаром ця моя ілюзія була розвїяна.
Одного разу до моєї благодійниці завітав не знайомий мені немолодий мужчина і сказав:
— Ну от, я й прийшов!
— Подивіться, який красунчик, — сказала господиня, показуючи на мене.
— Е, та він зовсім чорний, — мовив чоловік невдоволено,— мені хотілося б мати кошеня веселішого кольору...
— Зате він чисто сибірської породи! — відповіла диригентова дружний з тим запалом, з яким вона завжди говорила про кішок.— Ви побачите, який він буде пухнастий! А як він співає пісеньок! А який він грайливий!
— Сибірський? — перепитав незнайомий, як мені здалось, з пошаною в голосі,— Гм… А чи вміє він ловити мишей?
— О, навчиться! Він же ще зовсім маленький.
— Ви думаєте? — запитав чоловік, хоча добре бачив, що я зовсім маленький.
— Я віддаю його вам тільки тому, що у вас його не обижатимуть. Це неабияке кошеня. Я навіть збиралася залишити його собі.
— Гм... — гмукнув чоловік, вагаючись. — Але він чорний…
— Чорна кішка приносить багатство, — сказала моя господиня.— Ви будете багатий! Ось побачите!
Чоловік, видно, не дуже повірив її словам, бо кілька хвилин думав, а потій сказав:
— Ну, гаразд... Візьму... Ми вийшли надвір і зайшли в сусідній під’їзд цього самого буднику, де й мешкав мій новий хазяїн. Виявилося, що він — письменник. Звали його... Та навіщо називати прізвище? Зватиму його просто Письменник, Пишу це слово з великої літери не тому, що він провідний письменник, а тому, що це слово в даному разі з ім'я загального перетворилося на власне.
Письменникова дружина зустріла мене не дуже привітно.
— Боже мій, навіщо ти його приніс? — спитала вона.
— Але ж, мила моя, він чисто сибірської породи,—сказав Письменник, явно наслідуючи мою попередню господиню. — він дуже пухнастий.
— Нехай і сибірський,—протестувала дружина, — та навіщо він нам?
— Як навіщо? Ловитиме мишей!
— Але в нас немає мишей!
— Ну, все ж таки… — запнувся Письменник, бачачи, що його слова не впливають на жінку.
— А хто за ним прибиратиме — вела далі дружина.
Я не розчув відповіді, бо в цю мить помітив на столі ковбасу, і, поки Письменник пояснював своїй дружині значення чорної масті в котів і розповідав про мої вокальні здібності, я з'їв усе, що було на тарілці. Сидячи на столі, я вже без особливого інтересу, позіхаючи, слухав тепер суперечки подружжя.
— Та тільки подивись на нього... — переконував дружину Письменник і озирнувся, шукаючи мене очима. — Де ж де він подівся?
— Боже мій! — скрикнула дружина Письменника, побачивши мене на столі. — Він уже зжер твій сніданок!
Письменник трохи зніяковів, але все ж почав виправдувати мене, посилаючись на мій юний вік.
— Маленький! — обурювалась дружина. — Уявляю, що він викидатиме, коли стане більшим! Він зжере все в домі! Ти подивись на нього: він навіть не тікав! Він, мабуть, думає, що йому все дозволено!
Тут я повинен сказати, що вона не зовсім мала рацію. Так, я був певен, що мені все дозволено, але я з’їв ковбасу не під впливом якихось своїх поглядів, а просто тому, що мені хотілося їсти. Щоб якось, компенсувати збитки, яких я завдав дружині Письменника, я стрибнув їй на руки і почав потихеньку муркати.
— О, чуєш! — зрадів Письменник, — Він уже співає пісеньку.
— Справді, у нього шерстка дуже м'якенька,— промовила жінка примирливо.
На цьому сварка кінчилась. Мені поставили стару сковороду з піском, блюдечко з водою, ящик від посилки, куда намостили вовняних ганчірок, і я став тут жити.
У ПИСЬМЕННИКА
Моє життя на новому місці склалося нещасливо. Взаємини з Письменником, які з самого початку були зіпсовані жалюгідним шматком ковбаси, загострювалися все більше і більше. Інколи неприємна дрібниця, якщо її весь час підкреслювати, може перетворитися на вельми велике зло.
Я не вимовляв літеру «р». Письменник, замість того щоб по-людському, як працівник культурного фронту, поставитись до моєї біди і не помічати дефекту моєї вимови, не проминав нагоди, щоб не познущатися з мене.
Ось вам доказ. Ранком я прокидався і, дочекавшись, коли відчинять кухню, поспішав, як і кожний вихований кіт, привітатися з моїм господарем. Як кіт сибірський, я був дуже обережений. Я не ходив, як звичайні коти, а, сторожко озираючись на всі боки, лазив на животі, бо квартира здавалася мені дрімучою тайгою, пралісом, де на кожному кроці мене підстерігають небезпека, підступнй ворог, смерть. Благополучно пройшовши коридор, я потихоньку, ледь-ледь прочиняв двері до кабінету і одним оком заглядав у кімнату. Тільки перевіривши, що там нічого страшного немає, я просував у двері свою голову і вітався:
— Здрастуйте!
Та, замість чемної відповіді, мені н обличчя летіло образливе:
— Дрллл-л-лястуйте! Дрллл-л-л-лястуйте!
Що я мав відповісти на це? З властивою котам гідністю я повертався і, презирливо помахуючи хвостом, ішов до дружини Письменника, людини більш серйозної і вихованої. Але інколи й вона наслідувала чоловіка, і я знову чув огидне «дрллл-л-ляс-туйте». Тільки моє нелюдське терпіння рятувало наші відносини від вибуху, що посварив би нас на все життя.
Нестерпним для мене був процес прийманий їжі.
Я не хочу бути несправедливим і не зводитиму наклепу на Письменника. Він не був скупий: купував рибу. а коли варили обід, давав мені сирого м'яса та м'яса з борщу. Але як він давав?
Принісши, скажімо, рибу, він починав з того, що створював у кухні нездоровий ажіотаж.
— Риба! Риба! Риба! — вигукував він, знаючи, що це слово мене хвилює. Дочекавшись, коли очі в мене стануть зеленими від нервового напруження, він діставав, нарешті, карасика і, піднявши його на два метри від підлоги, вимагав, щоб я дострибнув до рибинки. Після кількох невдалих стрибків,— Письменник щоразу піднімав карасика все вище й вище,— мені нічого не лишалось, як кинути йому в обличчя:
— Так некрасивенько!
Ви думаєте, це впливало на нього? Еге ж!
— Так неклллясивенько! — перекривляв він мене, доводячи своє збиткування наді мною до тієї небезпечної межі, коли кіт перетворюється на тигра. Втручання дружини господаря клало край цьому неподобству, Я одержував карасика і знищував його, майже не жуючи. Другого й третього карасика я з'ідав більш-менш спокійно. Я кажу «більш-менш», бо, хоч підстрибування й не було, я боявся його повторення і тому поспішав проковтнути рибу. Через кілька хвилин я відчував насичення і йшов до кабінету, лягав на столі і, спостерігаючи, як Письменник пише свої твори, зловтішався, коли в нього нічого не виходило.
Взагалі, проблема харчів має для кота більше значення, ніж для людини, бо, це треба чесно визнати, коло інтересів у людини ширше, ніж у нас: людина думає про безліч різних речей, я кіт — щоб наїстися, виспатися та побитися з іншими котами. Особливо ця проблема поставала переді мною гостро, коли мене раптом переводили на вегетаріанський стіл. Лизькаючи капусту чи картоплю, я мріяв про м'ясо в такій кількості, щоб наїстися донесхочу, так наїстися, щоб важко було стати на ноги. Часом мені щастило здійснити свою мрію.