— А чим же я допомагатиму тобі? Я ж хочу, щоб і мені з риби якийсь процент ішов.
«Ех ти, процент! — зло засміявся я.— Почекай, одержиш усі сто процентів за свої злочини.»
— Процент?! — раптом визвірився Ракша. — Тобі процент? Загарбав мої сто тисяч карбованців та ще й процент просиш?!
— Тихше, ради бога, тихше! Які сто тисяч? У мене ж тоді відняли всі гроші! Чи я б посмів узяти твою частину? — А то й не посмів? — удавши здивування, глузливо спитав Ракша.
— От люди! — скорботно промовив Пуголовиця. — Тому й про процент просю тебе, що за душею не маю й копійки. Не віриш? Як вийшов я ото з кабіни тоді, на мене накинулося двоє, руки скрутили, в рот рукавицю заткнули, я й ойкнути не встиг. Забрали гроші й ходу... Мабуть, хтось із нашої компанії... Коли б не той директор магазину.
— Ну, чорт з тобою, платитиму тобі двадцять процентів, хоч міг би й нічого не платити. Та я не такий, як ти... — глянув недобрим оком Ракша.— Він, бач, совість згадує.
— Та годі тобі про це! Про діло давай! — вже добродушно відмахнувся Пуголовиця. — Ти кажи, що мені робити?
— Я вже подумав про це. Ти станеш на нічну варту. Скажи: хочу всі свої сили віддати на благо батьківщини, хочу працювати і вдень і вночі! — Ракша зареготав.— Зарекомендуй себе передовиком!
— О! Оце ти правильно порадив! — погодився Пуголовиця, але ж зразу злякано додав: — А як дізнаються, що взято рибу?
— Напишеш на мене донос, а сам утопишся,— хмикнув Ракша і додав: — Хто дізнається? Хіба відомо, скільки риби перезимувало! На краснуху спишуть.
Але обличчя Пуголовиці лишалося заклопотаним.
— Я ж не сам вартуватиму. Вони ж ще когось пошлють.
Ракша засміявся:
— Їй-бо, не пізнаю тебе, Хомо...
«Хомо? Отже, він і ім'я змінив! А професор зве його Сидір Петрович!»
— Невже тєбе треба вчити, як знешкодити варту?
— Придушити? — таким тоном, наче йшлося не про людину, а про блошицю, запитав Пуголовиця.
— Дурень!
— Зрозумів! Щось придумаю,— запобігливо промовив Хома.— Я вже придумав!
Вони домовились, що машина прийде увечері, а грабувати ставок почнуть десь о третій годині ночі, коли люди найміцніше сплять.
— Та гляди, щоб бува, не вирішив виявити пильність, — недобре засміявся Ракша,— бо одне моє слово, і ти знову станеш Пуголовицею.
— Та хіба я такий дурний! — полегшено відповів Пуголовиця, який уже, мабуть, лічив у думці гроші, виручені за вкрадену рибу.
Вони розійшлися, а я з метою конспірації ще трохи посидів у бур'яні і потім повагом пішов до рибалок, милуючись краєвидами, обмірковуючи свій план та радіючи, що вночі спіймаю Петренка.
БРАКОНЬЄРИ
Насамперед я вирішив добре виспатись, щоб не хотілося спати вночі. Умостившись проти сонечка, я примружив очі, водночас стежачи за Пуголовицею. Він був похмурий і задумливий, а коли хтось обзивався до нього, то злякано здригався. Видно, наступна нічна операція добре-таки його мучила. Може, це й негарно, але я зловтішався, бачачи, як він здригається, а передчуття результатів операції, коли цього мерзотника спіймають на гарячому і викриють його ганебне минуле, наповнювало мене солодким почуттям помсти.
Рибалки відпочивали навколо вогнища, над яким висіла велика цеберка із знаменитою рибальською юшкою. Наш професор, директор Кость, його дружина та довготелеса лаборантка оглянули добрий десяток коропів, виміряли їх уздовж і впоперек і визнали, що недовершеність фігури у цих коропів позбавляє їх права мати потомство і що вони гідні лише для юшки.
Густий аромат юшки, приправленої цибулею, лавровим листом та кропом, не дав мені заснути. Я підійшов до гурту і, оглянувши всіх, відчув, що найдобріший тут директор Кость. Тому я став тертися біля його коліна, ледь чутно наспівуючи пісеньку. Він зрозумів мене, витяг з цеберки півкоропчука і, остудивши його, дав мені. Пуголовиця аж підстрибнув, але побоявся заперечити директорові. А я злорадно зиркав иа свого ворога і навмисно викаблучувався — їв повільно, раз у раз, без усякої причини, оглядався на всі боки або починав гратися риб'ячим пірцем.
Але який хороший Кость-директор! Я колись розповім вам його біографію. Найбільше запало мені в пам'ять, як він вступав до рибного технікуму. Мені також подобалось, що він добре грав в футбола. Тільки не подумайте, що я болільник! Ні. Я поважав Костя за те, що він, хоч і грає добре в футбол, прекрасно знає і свою основну професію, що він висококваліфікований спеціаліст!
Наївшись, я заснув і прокинувся ввечері, коли рибалки вже пішли додому. Сонце зайшло, вологе повітря і близькість водоймищ нагадали мені про затишну кімнату, але зараз я не мав права думати про відпочинок. Адже я, і тільки я, можу зараз урятувати народне майно від злодіїв!
Оскільки в моєму плані нічних дій поки що був лише один пункт, а саме — потреба добре виспатись (що я й виконав), зараз треба було негайно продумати другий пункт: як повідомити охорону про злодійство. Тільки тепер я усвідомив, що це не так легко. Дома, щоб примусити господаря відчинити зачинені двері, я кричав: "Відчиніть двері!» — і біг до дверей. Якщо господар не розумів, я знову повертався до його кабінету і з криком біг до дверей, повторюючи це доти, доки не виконували мого прохання. Але ж тут зовсім інші умови! Злочин планується за кілометр від будки, де містяться вартові. Чи зрозуміє вартовий, куди я його кличу? Внутрішній голос підказував мені, що не зрозуміє.
Справді, як повідомити охорону про змову? Становище було критичне. Голова моя гарячково працювала, шукаючи виходу, але його не було. Саме тут спало мені на думку все написати і дати листа директорові. Але зараз робити це було пізно: по-перше, я не вмів писати, а по-друге, не було ні паперу, ні олівця...
«Якось воно та буде...» — змушений був заспокоїти себе фразою, яку я ненавидів, бо її вживають тільки безвольні, малокультурні коти та службовці, які звикли до самопливу. Та нічого не поробиш.
Час збігав. З кожною хвилиною я відчував, як мої нерви натягуються все дужче й дужче. Що я робитиму, коли почнеться грабування? Що? А надворі темнішало й темнішало, час злочину невблаганно наближався.
Коли геть смерклося, прийшли троє вартових, серед них і Пуголовиця з гвинтівкою. Один з охоронців вів на ремінці величезного пса. Вперше за все життя я глянув на цю потвору без ворожого почуття.
— Сьогодні вітаю тебе, собако! — скрикнув я і одбіг від нього, щоб уникнути зайвого конфлікту.
Охоронець з собакою залишився в будці, яка стояла в центрі ставкового господарства, а Пуголовиця і другий вартовий пішли в різні боки оглянути «об'єкти», або, просто кажучи, окремі ставки.
Пуголовиця подався в той бік, де господарство межувало з шляхом і де був ставок, з якого сьогодні вибрали частину риби. «Починається!» — з хвилюванням подумав я і пішов назирці за своїм ворогом.
Пуголовиця був веселий, навіть наспівував щось під ніс, і я ніяк не міг втямити, чому він такий, адже його чекала небезпека!
Кілометра за півтора від будки, біля останнього ставка, Пуголовиця спинився і, озираючись на всі боки, почав чекати. Минуло з півгодини, почулося чахкання мотора. Серце мені тривожно забилося: «Він!»
Чахкання наближалося, і скоро я побачив півторатонку, що спинилася кроків за сто від ставка. Ніч була темна, але коти прекрасно бачать вночі, і мені було видно Ракшу, що простував до нас. Пуголовиця, який не міг бачити, хто йде, захвилювався і крикнув:
— Стій! Хто там? Стій, стрілятиму!
Ракша спинився і тоном, в якому почувалося презирство, сказав:
— Гляди, стрельнеш, то лиха не оберешся! Спочатку взнай, що тобі буде, коли вб'єш мене.
Пуголовиця, пізнавши голос Ракші, опустив гвинтівку. Ракша підійшов до Пуголовиці впритул і, пересвідчившись, що він тут сам (мене він не побачив), сказав тихо:
— Не подумай мене вбити. Ідучи сюди, я залишив жінці листа, в якому написав усе про тебе. Якщо мене вб'ють або спіймають, жінка віддасть його в міліцію. Второпав?