Директор Кость побачив мене і здивовано промовив:
— А ти чого тут?
— Як чого? — обурився я — А хто ж організував відсіч злодіям?
Але мене ніхто по слухав. Слухали Пуголовицю.
— Чесно признаюсь, думав подрімати, а тоді кажу собі: е, ні! Тебе, Петренко, кажу собі, поставили на варту біля народного добра!
— Мерзотник! Брехун! — вже не стримувався я, та він брехав далі.
— Пішов в обхід, аж чую — наче щось плещеться. Я туди, дивлюсь: тягнуть волок. Ну, я зразу й бабахнув! Не знав, що в них автомашина, треба було по скатах дати! Та хіба вночі влучиш?
Усі захоплювались Пуголовицею, хвалили його, а на мене ніхто аніякісінької уваги. Мені стало вельми гірко на душі. Хто ризикував життям, хто справді рятував народне добро, а кому дісталася слава!.. Хвалили Норда, хвалили старшого вартового, і тільки мене, так би мовити, організатора перемоги, ніхто не згадував. Я зітхнув і згадав Письменника, у якого колись жив.
Цей Письменник писав гарні речі, які подобались читачам, але в доповідях, у пресі, в статтях критиків його майже ніколи не згадували. Я не міг не дивуватися, чому Письменника не обурює таке ставлення до нього. Одного разу я підслухав його розмову з дружиною на цю тему:
— Хіба я пишу для того, щоб мене похвалив голова Спілки письменників чи хтось з критиків? Хіба я пишу для слави? Я пишу, бо вважаю, що це потрібно народові. Свідомість того, що я роблю корисну справу — достатня нагорода за мою працю.
Я згадав цю розмову, і в мене посвітліло на душі. «А хіба я ризикував своїм життям сьогодні для слави? Я врятував ставок від злодіїв, і найвища нагорода мені — успіх моєї операції!» — сказав я собі і геть розвеселився.
Директор господарства, почувши в повітрі густий аромат спирту, делікатно запропонував вартовим відпочити і поставив біля ставків інших охоронців. Волок відправили на склад. Сподіватись на новий наскок злодіїв було нічого, і я поїхав з директором додому. Приємно було заснути в теплій кімнаті, на теплій ковдрі, в оточенні друзів.
НОВИЙ ВОРОГ!
Після такої важкої ночі я довго спав, і коли прокинувся, було вже біля дванадцятої. Вставати не хотілося, і я кілька хвилин дрімав, одночасно обдумуючи план на сьогоднішній день. Пуголовиця і Ракша були поки що знешкоджені, можна було взятися до інших справ.
Найбільше мене турбувала низька культура місцевих котів. І я надумав прочитати їм цикл лекцій. Я вирішив почати з літературної теми, а саме: «Образ кота в художній літературі». В дужках я назвав цю лекцію — «Від маркіза Карабаса до наших днів». Мені здавалось, що вона знайде шлях до сердець широкого котячого загалу.
В другій лекції мені хотілося дати хоча 6 загальне уявлення про наше рибне господарство та про основні завдання, що стоять перед ним.
Надворі було сонячно. Я вже вирішив був іти прогулятися, коли раптом почув шерех. «Злодій?» — майнула думка.
Товариство Пуголовиці та Ракші настроювало мене на відповідний лад, тим більше, що дома нікого з людей не було. Затаївши дух, я прислухався, і враз солодко-тривожне почуття охопило мене всього.
«Миші!»
Так, це шкреблися миші. Нечутними кроками я пішов на шерех, побачив нору і сів біля неї. Знаючи, що тут немає кота, миші зовсім знахабніли. Не минуло й години, як перша миша висунулася з дірки і потрапила до моїх пазурів. За десять хвилин з'явилася друга, ще за п'ять — третя, а за одну хвилину — четверта. Я посидів ще трохи, але більше мишей не появлялося. Тоді я склав їх трупи рядочком, а сам пішов у кухню і поснідав рибою, яку мені залишили директор і професор.
Все-таки, яке приємне заняття — мисливство! Я давно не відчував такої насолоди, як сьогодні, впіймавши цих чотирьох шкідників.
Вислизнувши через вікно, я зліз на дах. Звідси видно було ставки, людей, що ловили рибу, «живорибну» автомашину. На другому боці даху я зустрів знайомого котика і, сказавши, щоб він оголосив усім про мою сьогоднішню лекцію, зстрибнув на землю і пішов оглянути двір.
Я побачив Ракшин волок, що сушився біля комори, і задоволено посміхнувся. Потім зайшов до комори і страшенно здивувався — звідусіль ішов густий запах мишей. Що ж роблять місцеві коти, яких тут не менше десятка?!
Присівши на хвилину серед комори, я зразу ж помітив мишу і вмить схопив її. От побачив би мене Письменник! Скільки клепав він на мене, що я ледар!
Наполювавшися донесхочу, я вийшов надвір і зустрівся з своїм ворогом. З брезентовою торбиною через плече він простував до лабораторії. Морда була в нього заспана, але задоволена.
«Мерзотник! — подумав я. — Користуєшся чужим подвигом!»
Раптом я помітив, що в торбині щось ворушиться. Природна цікавість і свідомість того, що не слід спускати очей з цього злочинця, примусили мене піти за ним до лабораторії.
Довготелеса лаборантка заглядала в мікроскоп, коли Пуголовиця ввійшов до приміщення.
— Ось вам на аналіз,— промовив він і почав виймати з торби хворих коропів. Це було жахливе видовище — спотворені виразками, пухлі, поточені паразитами, вони викликали в мене огиду. Враження посилювалося ще й тим, що я допіру добре поснідав, а в коморі, знехтувавши страхом перед туляремією, з'їв пару молодих мишенят. — Отаке робить хвороба! — сказав Пуголовиця.
— Просто жах! — підтримала його лаборантка. — Оця краснуха поперек усього організму мені стає!
Пуголовиця поклав хвору рибу у ванночку, потім допитливо глянув на лаборантку і витяг пару здорових трикілограмових коропів:
— А оце вам, Аделаїдо Семенівно, від мене.
— О, дякую! — сказала вони басом і смикнула бровами,— Хоч я не маю тенденції приймати подарунки, але це з вашого боку дуже люб'язно.
— Будь ласка! Рибалки ж там варять юшку, а хіба можна рівняти вашу роботу до їхньої? Я ж знаю! В інституті служу!
— Спасибі,— подякувала вона,— робота у мене складна, але я не маю тенденції користуватися своїм становищем.
— За тенденцію не знаю, а на мене можете надіятись! Кушайте собі на здоров'ячко.
— Спасибі, спасибі,— знову подякувала лаборантка.
«Люди, люди! — подумав я. зітхнувши.— Хіба ж так можна робити? Аделаїдо, навіщо ти взяла ці два коропи? Хіба ж ти з'їси шість кілограмів риби?!»
— Ви сьогодні відзначились! — басом, але улесливо промовила лаборантка і, кокетуючи, смикнула бровами.— Оцих браконьєрів я просто вбивала б!
— А ти сама хіба не браконьєр, коли береш крадену рибу? — кинув я з сарказмом.
— Убивати таких гадів було б найвірніше! — відповів Пуголовиця і навіть не почервонів.— Сьогодні знову вартувати…
«Еге! — сказав я собі.— Доведеться і мені не спати».
Пуголовиця вийшов, а я залишився подивитися, що робитиме лаборантка.
Думаєте, вона кинулась до хворої риба, кинулась робити аналізи? Аякже! Ні, вона запакувала одного здорового коропа в папір і поклала в холодильник, а другого почистила, покраяла на шматочки і поставила смажитись на електричну пічку. «Боже! — подумав я,— Скільки ворогів у риби! Пошесні мікроба, воші, п'явки, браконьєри і навіть ті, хто покликаний її розводити і охороняти!»
Сумний, з важким тягарем на душі, я вийшов з приміщення і біля дверей зустрів котика.
— Я все зробив,— повідомив він.— Вас чекають за коморою.
— Чудово! — відповів я, і ми побігли на збори.
Я ВИСТУПАЮ ЯК ЛЕКТОР. РЕЛІГІЙНИЙ КІТ
Аудиторія зібралася досить солідна — не менше як півтора десятка котів і кішок, не рахуючи кошенят. Як і належить лектору, я спочатку глибокодумно помовчав, уважно оглядаючи присутніх. Я зразу ж звернув увагу на двох котів: один, з яким я вже якось зустрічався на даху,— старий, товстий, з жовтим, недовірливим поглядом, зиркав на мене явно вороже; другий — теж товстий і теж немолодий, але, на противагу першому, якийсь улесливий; дивився він на мене підкреслено байдуже, зате, коли переводив очі на свого сусіду — старого кота, погляд його враз ставай таким солодким, що аж нудило.