Щоб привести лаборантку до раків, я вдався до перевіреного мною методу: пояснивши їй, у чому річ, я з криком біг у потрібному напрямку, примушуючи її йти за мною, потім, коли вона поверталася, я теж повертався і потім знову біг уперед і манив її за собою. Мені довелось довгенько-таки поморочитися, бо Аделаїда спросоння не могла зразу второпати, чого я хочу.
Раки рухалися дуже повільно, і ми їх незабаром наздогнали, а через годину тут зібрався цілий натовп народу. Втікачів переловили і пустили в інший ставок, а мені так дякували, що трохи не задушили.
Цікаво було з'ясувати, чому раки покинули ставок і куди вони тікали. Звичайно раки вилазять з води, коли захворіють на чуму, тоді вони лізуть на берег, щоб на сухому вмерти. Але ж зараз найпильнішими аналізами було встановлено, що чуми в ставку немає і що раки здорові. Ми послали листа нашому професорові, але він відповів, що наука поки що безсила дати відповідь на наше питання.
Я звернувся до місцевих котів, але ніхто нічого не міг сказати, лише віруюча кішка висловила припущення, що це не інакше, як бог звелів.
— Невже богові нічого більше робити? — глузуючи, спитав я, але кішка не зрозуміла моєї іронії.
— Так, після того, як ви виловили всіх мишей, йому нічим розважитись.
— Ах, он що! — промовив я, а решта котів і кішок з сумом закивали головами на стару дурепу.
Минав день за днем, кінчилось літо, і настала осінь. В літературі є стільки чудових описів осені, що я не буду ще раз малювати картину цієї пори року. Я скажу лише про те, що мене вразило восени на ставках.
Жаби! Восени ці огидні тварини засинають, і, коли їх разом з рибою витягають з води, їх цілі купи викидають з волоків. Гладкі, гостроносі, якогось бридкого сіро-зеленого кольору, вони ледь-ледь ворушились своїми огидними тілами. Мене аж занудило, коли я дивився на них. Спасибі рибалкам: вони обсипали жаб вапном і закопали в землю. Так вам і треба! Це ж вони, жаби, їдять ікру коропів та карасів, а інколи ковтають і маленьких рибенят. А пуголовки! Вони такі ж шкідливі для риби, як і жаби!
Зате скільки радості було, коли розвантажили канал і виявилось, що половина хворих коропів вижила, видужала, і тепер у нас буде аж п'ятсот тисяч коропів, які вже не бояться краснухи, а можливо, що й їхнє потомство не боятиметься цієї хвороби. Коропчуки були товсті, міцні, на півметра підкидалися в повітрі, коли їх насипали в кошик, щоб перенести до «живорибної» цистерни. А навесні ж їх хотіли знищити, закопати в землю, бо ж у ставку все одно вони подохли б...
Далі почали розвантажування виросних і нагульних станків, щоб перенести частину риби в зимувальні, а цьоголітку — в море.
В той день, коли закінчили спускання води, до мене прибіг схвильований Сіренький.
— Радійте! — промовив він таємниче.
— Що сталося?
— Танцюйте!
Я скривився:
— Лист?
— Ні.
— Телеграма від професора? — почав я сердитись.
— Ні,— інтригував мене Грей.
— Знаєте, Сіренький,..— почав я роздратовано.
— Невже не догадуєтесь? Зіставте факти!.. Це був явний глум, і я спалахнув.
— З ким ви розмовляєте! — крикнув я.
Та Сіренький і тут не злякався. Це мене примусило замислитись, і раптом радість стисла мені груди.
— Невже? — прошепотів я.
— Так! Ваш план «Блискавка» дав результати! Про це сьогодні пише наша обласна газета.— І він розповів, що відбувся суд над Ракшею і Пуголовицею. — А знаєте, скільки грошей знайшли у Пуголовиці? Аж сорок ощадних книжок! Майже на два мільйони карбованців! (На старі гроші, звичайно.)
Я згадав, як клявся Пуголовиця, що в нього відняли його «заробіток». Виходить, брехав...
— Наші зусилля не пропали марно, мій дорогий Грей, і ви... — почав я урочисто, та він перебив мене.
— Прошу вас, не називайте мене Греєм, зовіть, як і раніше, Сіреньким, а ще краще Сірим.
Я витріщив очі.
— Це була моя юнацька помилка, а сьогодні мені сповнився рік від роду. І до того ж не хочеться бути схожим на нашого стилягу Едика...
— Тисну твою лапу, мій дорогий Сірий, і вітаю тебе з повноліттям! З повноліттям у найширшому розумінні цього слова! — промовив я зворушено і міцно обняв друга.
Задоволений тим, що зло покарано, і що Сіренький показав неабияке моральне зростання, я, веселий, подався на ставки. Тут уже вибирали з волока рибу, і я здивувався, побачивши великі п'ятдесятикілограмові кошики мідяно-червоних карасів. Їх ніхто не розводив, вони залишились з річки, що текла по цій долині до того, як тут побудували ставки. Таких чудових карасів я не бачив ніколи! Та й не дивно, адже вони росли тут на коропиних харчах.
Карасі нагадали мені моє дитинство і юність, нагадали Письменника, який першим заронив у мене любов до риби, годуючи мене карасиками...
Карасі були жирні, аж вилискували. Останнім часом я працював над собою, загартовуючи свою волю, і домігся деяких результатів, — хоч як хотілося мені їсти, я не просив, коли тут був хтось із незнайомих. Зараз я теж вирішив загартовувати волю, але, зміркувавши, що чужих тут немає, ввічливо попросив карася.
Мої заслуги були в усіх ще на пам'яті, і мені зараз же дали рибину. Я стрибнув на здобич, задоволено муркнув і вже хотів був віднести карася трохи вбік, коли загула машина. Я підвів очі і побачив «Волгу», що йшла просто до нас.
— Не інакше — якесь начальство...-— зітхнув директор, але в моїй душі чомусь ворухнулась радість.
Я пильно придивився до «Волги», побачив номер і затанцював од щастя.
— Професор!
Так, це була «Волга» професора!
Коли машина спинилася, я кинувся до неї і чекав, щоб першим привітати мого старшого друга. Але першим з машини вийшов не професор, а... Письменник!
На мить ми обидва остовпіли і дивилися один на одного, не вірячи своїм очам. потім кинулися в обійми.
— Здрастуйте! — крикнув я.
— Дрл-л-лястуйте! — перекривив він мене, та я не образився і міцно притулився йому до грудей.
Всі, хто не знав моєї біографії, були страшенно здивовані, що досить відомий письменник так гаряче мене зустрів.
— Ну, Лапченку, тепер ми вже ніколи не розлучатимемось! — сказав він,— До речі, нам недавно на срібне весілля подарували кришталеву вазу, і тобі буде робота...
— О! Та ви знайомі! — здивувався й професор.— Між іншим, він спеціаліст не лише по вазах, а й по косметичних мастилах...
Мені раптом стало сумно: невже не можна було б хоч у такий момент обійтися без неприємних натяків?
— Так некрасивенько! — з докором промовив я.
— Так неклясивенько! — перекривив мене Письменник.
— Так некласивенько! — повторив за ним і професор. Тільки Кость не дражнився.
— О, Лапченко,— сказав він, — я й не знав, що ти не вимовляєш «р». Треба працювати над собою.
Всі засміялися, але добрим сміхом, і я вирішив не сердитися на своїх друзів.
Цілий тиждень Письменник знайомився з людьми, дивився, як працюють рибалки, оглядав ставки і ласував коропами, Я допомагав йому. Нарешті настав час від'їзду.
— Ну, Лапченку, поїдемо до нас? — спитав він мене.
— Згоден! — відповів я.
Дружина Письменника зустріла мене без особливого захоплення, але я й не сподівався на гарячу зустріч, тим більше, що мишей, як і раніше, в квартирі не було, а значить, не було потреби і в моїй тут присутності (коли, звісно, стати на точку зору Письменникової дружини).
Я прожив, байдикуючи, тиждень і відчув докори сумління. Ні, дармоїдом я не можу бути! Але що робити, якою корисною працею мені зайнятися? Не міг же я ловити міль або мух! І тоді я вирішив сісти, як кажуть письменники, за стіл (для мене це означало залізти під стіл) і описати свої пригоди.