— Так я ж і є Лапченко! — вигукнув я радісно.
— О! Йому сподобалось ім'я! – погладив мене професор, — Посадіть його поки що в окрему клітку і нагодуйте, — додав учений і пішов до свого кабінету.
— Слухаюсь, — відповів тип у брудному халаті і так придушив мені шию, що я ледь не ойкнув. Потім він грубо шпурнув мене в порожню клітку.
— Негідник! — обурився я, — Як ти поводишся з чистокровним сибірським котом?
— Я тебе нагодую! — пообіцяв він мені і, взявши стару кішку, кудись поніс її.
«Надто поспішно і не досить обгрунтовано даю я оцінки людям….— покартав я себе,— Я вилаяв його, а він пообіцяв нагодувати мене. Надалі треба бути обережнішим з оцінками, особливо негативними.
На жаль, як виявилось невдовзі, я не помилився, назвавши цього типа негідником. Він не дав мені і крихти, а його слова «Я тебе нагодую!» треба було розуміти так: «Я тебе не нагодую!»
Хоч люди вважають почуття помсти низьким, але, оскільки я не людина, я вирішив дати волю бажанню помститися і не відчув ніяких докорів сумління. Але як це зробити? Єдине, що було в моїй владі – це кинути на свого ворога ніщівний погляд. Я це й зробив, коли перебирався з інституту на квартиру професора.
РОЗПЛАТА ЗА ЦІКАВІСТЬ
Я не люблю, коли мене сіпають за хвіст, і з цього боку теперішнє моє життя було спокійне. Дружина професора ставилася до мене не дуже привітно, та я всіляко намагався завоювати її симпатії. Дізнавшись ще від Сергія, що «дія рівна протидії», я не розбив жодної кришталевої вази, хоч їх було тут казна-скільки. Пам’ятаючи намову негідника в брудному халаті, я вживав героїчних заходів, щоб довести, що я абсолютно нешкідливий.
Можу одверто і чесно, без хвастощів, але й без фальшивого сорому сказати, що я цього домігся.
Професор за спеціальністю був іхтіологом, тобто вченим, що займається наукою про риб. Від цього я мав подвійну користь. По-перше, я частенько ласував не лише карасями чи коропами, а то й червоною рибою — осетром, севрюгою, білугою. По-друге, слухаючи розмови професора та відповіді студентів на заліках, які професор інколи приймав дома, я незабаром так наспеціалізувався з іхтіології, що міг би читати лекції малописьменним котам, які їдять рибу, нічого не знаючи про її поводження, життя й хвороби. Зокрема я довідався, що риба живе в воді, а не на базарі, як вважав я раніше, спантеличений тим, що і дружина диригента, і дружина Письменника, і Сергієва мати завжди приносили рибу з базару.
Взагалі я тут добре-таки підвищив свою освіту і розширив світогляд. Я й раніше чув, наприклад, про теорію походження видів Дарвіна, але тільки у професора зрозумів все до кінця. Виявляється, що спочатку на землі не було ні людей, ні кішок, ні собак, ні навіть бліх, а були лише одноклітинні організми, які не мали ні голови, ні рук, ні ніг. Словом, жила амеба — мікроскопічна краплинка протоплазми, але — живої! Ці одноклітинні організми розвивалися, перетворювалися на багатоклітинні і, залежно від умов існування, ставали то водяними тваринами, то наземними. Розвиток тривав сотні мільйонів років, і поступово з'явилася вся різноманітність живого світу.
Найбільше мене вражало в цій теорії те, що амеба, цей одноклітинний, примітивний організм, є предком всіх сучасних тварин і людини. Тобто, не тільки Петренка (прізвище Петровича було Петренко), а й моїм предком та предком професора. До речі, Петренко частенько навідувався до нас, завдаючи мені зайвих неприємностей. Я прозвав його «амебою» за його надто примітивні інтереси. Він приходив до професора додому, коли треба було щось полагодити в квартирі, а то й просто повиносити відра з сміттям чи витрусити килим. Робив він усе це не з любові до праці, а з любові до грошей.
— От якби мені заробляти стільки грошей, як ви! — казав він професорові, улесливо заглядаючи в вічі.
— То й що було б? — сміявся той.
— Наскладав би цілу скриню.
— А тоді?
— Еге! Грошики, то знаєте...
Я певен, що він не знав, що робив би з тими грішми, він просто, як скнара, тягся до них — і край.
— «Боже! — скорботно хитав я головою.— Чи думала нещасна амеба, що в неї буде такий потомок!»
А коли він одержував за свої послуги плату, то так дивився в обличчя професорові, так переминався з ноги на ногу, що той змушений був давати йому в п'ять разів більше, ніж варта була його робота.
— Драч! — крикнув я якось, не витримавши,— Амеба!
Він, мабуть, зрозумів мене, бо так дав мені ногою, що я аж кавкнув.
На моє щастя, цей тип приходив до нас час від часу, і мої нерви псувалися не щодня.
Загалом же жилося мені в професора добре, і я вже подумував, що так і проживу тут спокійно та в достатку, оточений любов'ю і пошаною членів родини професора. Та життя є життя...
Одного разу Олександра Олександрівна кудись поспішала і забула чи, може, як слід не причинила холодильник. Я довідався про це під час огляду квартири після чергового сну. Мене, звичайно, зацікавив холодильник: допитливість у мене в крові, а довго дивитися в холодильник раніше мені ніколи не доводилось, бо його завжди чомусь дуже швидко зачиняли.
Я з цікавістю зазирав усередину, одночасно фіксуючи нюхом наявність у холодильнику смаженої курки, копченої шинки, свіжого масла, сиру... Раптом я почув запах зовсім незнайомої речовини, що йшов від малесенької баночки. Я розумів, що роблю необережний крок, але природна допитливість перемогла, і я заглянув… Це було щось незвичайне! Я лизнув ще і ще раз і втратив над собою контроль. Ніжний аромат і неповторний смак запаморочили мене, і я опритомнів лише тоді, коли баночка була порожня і лежала на паркеті, а не в холодильнику.
Я розумів, що зробив негарно, і, змучений докорами совісті, швидко заснув.
Крик Олександри Олександрівни, що його я почув крізь сон, повернув мене до суворої дійсності.
— Я не буду терпіти в домі це страховище! Я вимагаю негайно вигнати цю потвору, цього бандита, цього негідника, цього мерзотника!
Я догадався, що йдеться про мене, і підійшов ближче, щоб чесно визнати свою помилку і просити пробачення.
— Ось він! — спалила мене поглядом Олександра Олександрівна.— Ось він розбійник! Ось він кровопивця! Ця мазь на вагу золота! Більше! Її ніде зараз не дістанеш! Її нема в жодному косметичному кабінеті! Ти прекрасно знаєш, що Амалія виїхала за кордон, і я ніде не дістану такої мазі! Чим я мазатиму обличчя? Чим?
«Боже мій! Що я наробив!» — жахнувся я і на всякий випадок одійшов далі від розгніваної жінки. Хіба ж я знав, що ця проклята Амалія виїхала за кордон?..
— Ну, моя люба... — несміливо пробелькотів професор.
— Ніяких «моя люба»! Або він, або я! Вибирай!
— Добре, його не буде в нашій квартирі,— твердо заявив професор, і серце мені ніби кудись провалилось,— Я відвезу його на Дніпровське море. Потерпи два дні.
— Утопити його в Дніпровському морі! — кипіла Олександра Олександрівна.
— Все буде по-твоєму,— запевнив її чоловік, і я здригнувся. «Смерть! Мене повезуть топити в Дніпровському морі. За що? І хто! Той, що врятував мене раз од смерті!» Сумно опустивши хвіст, я поплентався з кімнати.
ЧИСТА ІХТІОЛОГІЯ
Вмирати мені взагалі не хотілося, а тим паче — бути втопленим у морі. Хто не знає, що коти не люблять води. Огида до води у нас така, що ми навіть умиваємось не водою, а власного слинкою.
Лежачи на письмовому столі професора, я спостерігав його руки, що швидко писали доповідну записку «Проблеми риборозведення в Дніпровському водосховищі». Невже ця людина, з такими добрими і розумними очима, така симпатична, кине мене в холодну воду цього, як його... водосховища? Бр-р-р...
Тікати! Тільки тікати! Я розумію — якщо гинути, то гинути за щось велике, достойне! Але за якусь мазь! З жіночої примхи! Ні! І потім — обіцяли втопити в морі, а тепер — у якомусь жалюгідному водосховищі. Це було образливо.
Я вже був звівся на ноги, щоб виконати свій намір, але глянув у вікно, побачив мокру землю, незатишний од весняних дощів двір і знову ліг. Зрештою, я зможу втекти, коли ми приїдемо до місця страти.