* * *
Одне слово, Цибулоне засудили до тюремного ув'язнення не тільки на все життя, а й після смерті, бо при тюрмах принца Лимона були і кладовища, де ховали померлих в'язнів. Другого дня Цибуліно прийшов до тюрми провідати батька. Вони обнялися.
— Бідний мій тату! Вас запроторили до тюрми як злочинця разом з найлихішими бандитами.
— Не думай так, синку, — ласкаво відказав батько. — У тюрмі повнісінько найчесніших людей.
— А що ж поганого вони зробили?
— Та нічого. От за це-то вони й попали до тюрми. Принц Лимон не любить чесних людей...
Цибуліно замислився, і йому здалося, що він зрозумів.
— То сидіти у тюрмі — це честь? — спитав він.
— Буває й так... Тюрми збудовані для грабіжників та убивць. Але з того часу, коли країною почав правити принц Лимон, грабіжники та убивці служать при ньому, а в тюрмах сидять чесні громадяни.
— Я теж хочу стати чесним громадянином, — сказав Цибуліно. — Але в тюрмі сидіти не хочу. Отож я скоро повернуся і всіх вас визволю.
— Не нахваляйся, — посміхнувся старий. — Це не так легко зробити.
— От побачиш, я свого доб'юся!
Тут прийшов один із тюремників Лимонів і наказав закінчувати побачення.
— Цибуліно, — сказав тоді бідолашний в'язень, — ти тепер уже величенький і можеш сам про себе подумати. Про твою маму і братиків подбає дядечко Цибуля. Я хочу, щоб ти пішов учитися.
— Але ж у мене нема книжок і купити їх ні за що.
— То не біда. Навчися добре викривати шахраїв і негідників. А найбільше вивчай тих, що при владі.
— А що я робитиму далі?
— Настане час — сам побачиш.
— Ну годі вже! — кричав Лимон-тюремник. — Годі базікати! А ти, шмаркачу, забирайся геть, якщо не хочеш теж попасти за грати.
Цибуліно так і хотів сказати Лимонові щось дошкульне, та прикусив язичка, щоб не кинули його за грати, раніш ніж він візьметься до справи. Хлопчик поцілував тата й побіг.
Того ж дня він доручив свою маму і братиків дядечкові Цибулі, якому в житті пощастило трохи більше, ніж іншим родичам, бо він служив двірником. Розпрощавшися з ними, Цибуліно почепив на палицю пакуночок з речами, взяв її на плече і рушив у дорогу.
Цибуліно пішов навмання першою-ліпшою дорогою і не помилився. Години за дві дійшов до якогось невеличкого сільця — такого малого, що навіть дощечки з назвою не було біля крайньої хатини.
Та й хатина схожа була більш на буду для цуценяти, ніж на житло. Біля віконечка сидів якийсь дідок з рудуватою борідкою. Він сумно поглядав на вулицю і, здавалося, дуже журився над чимось.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Як Цибуліно довів до сліз самого синьйора Помідора
— Дядечку, — звернувся до дідка Цибуліно, — і чого це вам заманулося туди залізти? Хотів би я знати, як ви звідти виберетеся?
– О, це легко зробити! — відказав дідок. — А от увійти набагато важче. Я охоче запросив би тебе до себе, хлопчику, і навіть почастував би кухликом пива. Та двом тут не поміститися, і, правду кажучи, пива у мене теж нема.
– Не турбуйтеся, — сказав Цибуліно, — мені не хочеться пити... То оце така у вас хата?
– Еге ж, — відповів дідок, якого всі звали кум Гарбуз. — Хатина, правда, малувата, та коли нема вітру, тут буває досить затишно.
Слід сказати, що кум Гарбуз тільки вчора закінчив будувати свій дім. Іще з дитинства мріяв він про свою хатину і купував щороку по одній цеглині.
Та, на свою біду, кум Гарбуз не знав арифметики і мусив щоразу прохати шевця, майстра Виноградинку, порахувати його цеглини.
– Ану, подивимося, — сказав майстер Виноградинка, чухаючи шилом потилицю. — Сім разів по шість — сорок два... відняти дев'ять... Одне слово, маєш усього сімнадцять цеглин.
– Вистачить їх на дім?
– Я б сказав, що ні.
– То що ж робити?
– Це вже не мій клопіт. Не вистачить на дім, то зроби собі ослінчика.
– А навіщо мені ослінчик? Ослінчиків досить і в парку, а коли на них немає вільного місця, то я можу й постояти.
Майстер Виноградинка знов почухав шилом спершу за правим вухом, потім за лівим та й пішов собі до своєї майстерні.
Тоді кум Гарбуз вирішив працювати іще більше, а їсти ще менше, і з того часу купував щороку по три цеглини, а то й по цілих п'ять!
З року в рік він худнув, звівся на тріску, зате купа цеглин усе збільшувалась.
А люди дивилися на це і казали: «Ви тільки погляньте на кума Гарбуза! Здається, він добуває цеглу зі свого живота. Щоразу, як купа збільшується на одну цеглину, сам він худне на цілий кілограм».
Коли ж кум Гарбуз став старий і вже не міг більше працювати, він знов покликав майстра Виноградинку і сказав йому: