Цього дня прогулянка здавалася іще сумнішою, ніж звичайно. В'язні в смугастих куртках і штанях, понуро згорбившись, чвалали двором. Ніхто з них навіть не пробував перекинутися словом з товаришем. Усі вони мріяли про волю. Але цього дня воля здавалася такою далекою, як сонце, що ховається за хмари дощового дня. До того ж, немов у відповідь на сумовиті думки в'язнів, почав накрапати дощ. В'язні тремтіли від холоду і мовчки крокували й далі. За тюремними правилами прогулянки відбувалися за будь-якої погоди.
Раптом Цибуліно почулося, ніби його хтось кличе.
— Цибуліно! — повторив виразніше знайомий гугнявий голос. — Затримайся тут!
«Та це ж Кріт, — подумав Цибуліно і весь зашарівся від радості. — Він прийшов! Він тут!»
І зразу ж подумав про свого тата, замкненого в камері.
Він так поспішав обійти круг двору і знов підійти до того місця, де почув голос Крота, що наступив на п'яти в'язневі, який ішов перед ним. Той обернувся і буркнув:
— Дивись під ноги!
— Не сердься! — шепнув йому Цибуліно. — Передай по кругу, що за чверть години всі ми будемо на волі.
— Та ти з глузду з'їхав? — здивувався в'язень.
— Роби, що я сказав! Передай, щоб усі були напоготові. Ми втечемо під час цієї прогулянки!
«Як передати, то й передати, — подумав в'язень, — великої біди не буде з цього». Не встигли вони обійти іще одне коло, як їхня хода стала жвава і тверда. Спини у всіх розігнулися, плечі випросталися. Це помітив навіть Лимончик, який відбивав такт на барабані, і похвалив в'язнів.
— От молодці! — гукнув він. — Отак! Груди вперед! Животи втягнути! Плечі назад! Раз-два... рраз-два!..
Це була ніби вже не прогулянка в'язнів, а солдатська муштра.
Коли Цибуліно знов наблизився до того місця, де почув голос Крота, він стишив ходу.
— Підземний хід готовий! — почувся голос Крота. — Вхід — на один крок ліворуч від тебе. Треба тільки стрибнути на те місце — і земля під тобою провалиться. Ми підкопалися під саму поверхню ґрунту!
— Обійдемо одне коло і почнемо! — відповів Цибуліно. Кріт пробубонів іще щось, та Цибуліно уже пройшов далі.
Він знов навмисне наступив на п'яти передньому в'язневі і шепнув йому:
— Обійдемо одне коло, я штовхну тебе ногою, ступи крок ліворуч, підскоч угору і сильно тупни ногами об землю.
В'язень хотів розпитати, та в цей момент Лимончик, який бив у барабан, подивився в їхній бік.
Треба було якось відвернути його увагу від умовленого місця. По всьому колу в'язнів перебіг швидкий шепіт, а потім один в'язень голосно скрикнув:
— Ой!
— Що там сталося? — гримнув Лимончик.
— Мені наступили на мозоль! — відповів в'язень. Поки Лимончик грізно туди поглядав, з другого боку коло в'язнів наблизилося до входу в підземний підкоп.
Цибуліно штовхнув ногою в'язня, який йшов перед ним, той став на крок ліворуч, підскочив на місці і провалився під землю. На поверхні землі утворилася дірка, досить широка, щоб туди могла пролізти людина.
Цибуліно передав по колу в'язнів сигнал:
— З кожним кругом під землю тікатиме той в'язень, якого я штовхну ногою.
І почалося. За кожним поворотом кола один із в'язнів ступав на крок ліворуч і зникав у дірці під землею. Щоб Лимончик нічого не помітив, кожного разу з другої сторони кола хтось із в'язнів голосно кричав:
— Ой-ой!
— Що сталося? — гримав Лимончик.
— Мені наступили на мозоль! — жалібно відповідав в'язень.
— Сьогодні ви тільки те й робите, що наступаєте один одному на ноги. Ступайте обережніше!
Коли в'язні обійшли двір ще п'ять чи шість разів, Лимончик став стурбовано оглядати їхнє коло, що проходило повз нього. «Дивно! — подумав він. — Присягаюся, що коло покоротшало».
Потім він вирішив, що це йому тільки так здалося. «А все ж таки, їх ніби по меншало... » — думав Лимончик.
Щоб переконати себе в тому, що він помилився, Лимончик почав рахувати в'язнів. Але вони йшли замкнутим колом, і тюремник ніяк не міг запам'ятати, з якого в'язня почав рахунок. Деяких він порахував двічі. Рахунок ніяк не сходився. Виходило, що тепер в'язнів не поменшало, а навіть побільшало.