— А мені здається, що тут занадто темно.
— Ви жартуєте! Мені дуже шкода вас. Так, люди — злі. Я думаю, якщо треба посадити когось до темниці, то помістіть його туди, де справді темно, і очі можуть як слід відпочити. Але з того дня, коли карфагеняни відрізали вії Аттілію Регулу і так прив'язали його проти сонця, людство стало іще жорстокішим. [54]
Цибуліно зрозумів, що даремно сперечатися про світло і темряву з Кротом. Адже весь вік він живе у підземних норах і зовсім інакше уявляє собі світло і темряву.
— Скажу правду, мені теж дуже набридає світло, — згодився Цибуліно.
— От бачте! Що я вам казав? — Крота схвилювала згода Цибуліно. — Якби ви були трохи менший на зріст… — почав він.
— О! Та я ж і так малий! Я пролізу по якій завгодно кротячій норі.
— Можливо, можливо, юначе. Але зробіть мені таку приємність: не називайте мої підземні галереї норами. Можливо, я зможу вас вивести звідси.
— Я зможу пролізти по галереї, яку ви щойно прорили, — сказав Цибуліно. — Звісно, якщо ви будете показувати дорогу, щоб я не заблудився. Бо кажуть, що ваші галереї страшенно поплутані.
— Можливо, — погодився Кріт. — Бачте, мені набридає ходити завжди одними й тими ж галереями. Хочете, я вирию новий хід?
— А в який бік? — швидко спитав Цибуліно.
— Та мені однаково, — відповів Кріт. — Аби тільки новий хід привів до якогось зовсім темного місця, а не до такої занадто освітленої кімнати, як оця.
У Цибуліно одразу ж майнула думка про темницю, в якій перебували кум Гарбуз, майстер Виноградинка та інші друзі. Як вони здивуються, коли він пробереться до них підземним ходом!
— Мабуть, вам треба рити праворуч, — запропонував він.
— Праворуч чи ліворуч — мені однаково. Підемо праворуч, якщо вам так хочеться.
Не довго думаючи, Кріт уткнув свою мордочку в стіну і почав так швидко рити нору, що обсипав Цибуліно з ніг до голови землею.
Цибуліно поперхнувся і цілих чверть години відкашлювався. Коли перестав кашляти і чхати, то почув глухий голос Крота, що кликав його:
— То ви йдете за мною чи ні? [55]
Цибуліно пропхався у галерею, прориту Кротом. Вона була досить широка, і він міг просуватися по ній вперед. А Кріт був уже на багато метрів попереду і рухався надзвичайно швидко.
— Йду за вами, синьйоре Кроте! — озвався Цибуліно, випльовуючи грудочки землі, що летіли йому в лице з-під Кротових лап.
А перед тим як рушити за Кротом, він заклав вхід до галереї.
«Коли сторожа довідається про мою втечу, — подумав він, — то хай не знає, куди я подівся».
— Ну, як ви себе почуваєте? — запитав Кріт, працюючи далі.
— Спасибі, цілком добре! — відгукнувся Цибуліно. — Тут така чудова темрява! Просто любо!
— Я ж казав, що у цілковитій темряві вам одразу ж стане краще. Може, хочете хвилинку перепочити? Мені — аби швидше, але ж ви не звикли так швидко ходити попід землею.
— Ні, ні, підемо краще без зупинки, — сказав Цибуліно. Він розраховував, що при такій швидкості вони швидше дістануться до сусідньої темниці.
— Як так, то й так! — відповів Кріт і ще швидше рушив уперед.
Риючи грунт, Кріт зчиняв такий шум, ніби під землею працювало пневматичне свердло. Цибуліно, хоч як старався, ледве за ним встигав.
* * *
Через чверть години після втечі Цибуліно двері до тюрми відчинилися і до його темниці сходами почав спускатися сам синьйор Помідор.
Як радісно посміхався Помідор! На душі в нього було так легко, ніби він і справді полегшав на цілих двадцять кілограмів.
«Тепер Цибуліно в моїх руках, — самовдоволено думав Помідор. — Я примушу його у всьому зізнатися, а потім накажу повісити. Тоді я випущу майстра Виноградинку та інших в'язнів. Цих дурнів мені боятися нічого… А ось і двері темниці. Як приємно тепер думати [56] про цього розбишаку, який, мабуть, уже всі сльози виплакав. Зараз він кинеться мені в ноги і благатиме змилуватися над ним. Б'юсь об заклад, що він мені цілуватиме ноги! Що ж, я йому це дозволю, навіть дам надію на порятунок!.. А потім несподівано оголошу свій вирок: повісити!»
Та коли Помідор відімкнув двері темниці і присвітив кишеньковим ліхтариком, то не знайшов нікого. Темниця була порожня.
Помідор не повірив своїм очам. Тюремники, які стояли поруч, побачили, що він аж пожовтів, потім позеленів, посинів, почорнів від злості.
— Та куди ж він міг подітися?! Цибуліно, де ти сховався? — марно кричав Помідор.
Подивився під стіл, зазирнув у глечик 'з водою, під ліжко, старанно оглянув підлогу і стіни. Нема й сліду! В'язень щез.
— Хто його випустив? — грізно запитав він у сто-рожівч