— Раз-два… раз-два… раз-два…
Цибуліно став позад якогось старого в'язня. На зігнуті плечі старого спадало сиве волосся. Час від часу він глухо кашляв, і тоді його плечі здригалися.
«Бідолашний дідусь, — подумав Цибуліно. — Якби він не був такий Старий, то я подумав би, що то мій тато…» [124]
Раптом старий в'язень закашлявся так сильно, що аж захитався і мусив прихилитися до стіни, щоб не впасти. Цибуліно підбіг до нього, щоб допомогти, і тільки тепер побачив його обличчя, вкрите глибокими зморшками. Старий в'язень теж глянув на хлопчика своїми півзгаслими очима, раптом схопив його за плечі і прошепотів:
— Цибуліно, мій синочку!
— Тату!.. Які ж ви старі стали!.. Батько і син плачучи обнялися.
— Не плач, Цибуліно, — шепотів старий, — тримайся!
— Я не плачу, тату. Але мені боляче бачити вас таким немічним, таким хворим. А я ще обіцяв звільнити вас' з тюрми!
— Не журись! Буде ще й на нашій вулиці свято!
В цю мить тюремник Лимон, який відбивав рахунок кроків на барабані, закричав на них:
— Гей ви, двоє! Хіба не бачите, що порушили увесь стрій? Ану марш уперед!
Старий Цибулоне відірвався від стіни, хутко повернувся в стрій і знову став крокувати в ногу з іншими в'язнями. Вони ще двічі обійшли вкруг двору, потім строєм повернулися в коридор, який вів до камер.
— Я надішлю тобі звістку про себе, — прошепотів Цибулоне.
— Але ж як?
— Побачиш. Не занепадай духом, Цибуліно!
— До побачення, тату.
Старий зник у своїй камері. Камера Цибуліно була на два поверхи нижче, у самому підземеллі.
Тепер, коли Цибуліно побачився зі своїм батьком, камера вже не здавалася йому такою темною. Справді, якщо добре придивитися, то було видно, як із коридора через віконце у дверях сюди падало трошечки світла. Але це світло було таке слабке, що при ньому видно було лише тьмяний полиск багнетів тюремників, які крокували вперед і взад коридором.
Другого дня, щоб згаяти час, Цибуліно сидів і рахував багнети за віконечком. Раптом він почув, що його кличе по імені якийсь дивний, ледь чутний голосок. Звідки долинав цей голосок? [126]
— Та хто це мене кличе? — здивовано запитав хлопчик.
— Глянь сюди, на стіну!
— Дивлюся і навіть стіни не бачу.
— Глянь сюди, ближче до вікна!
— О, тепер бачу. То ти — павук! Що ж ти тут робиш? Адже у цій холодній в'язниці мух, здається, немає.
— Я — Павук Кривоніг. Моє павутиння там, у верхній камері. Коли мені хочеться їсти, я перевіряю свої сіті і завжди знаходжу в них якусь поживу.
В цю мить тюремник Лимон загрюкав у двері й гукнув:
— Гей, ти, замовкни! З ким ти там базікаєш?
— Я читаю молитви, яких навчила мене матуся, — відповів Цибуліно.
— То молися тихше, — наказав тюремник, — бо ти збиваєш нас із кроку.
Ті Лимончики були такі недоумкуваті, що при найменшому шумі не могли ходити в ногу.
Павук Кривоніг спустився трохи нижче і прошепотів своїм голоском, тоненьким, як його павутинка:
— Тобі лист, від тата…
І справді, він скинув додолу невеличку записку. Цибуліно схопив її і зразу ж прочитав. Там було написано таке:
«Любий мій Цибуліно, я вже знаю про всі твої пригоди. Не журися, що твої справи повернулися на гірше. На твоєму місці я поводився б так, як ти. Трохи посидіти в тюрмі — не таке вже велике нещастя. Зате тут ти зможеш вчитися далі й матимеш досить часу, щоб дати лад усім твоїм думкам і спостереженням. Особа, яка передасть тобі цього листа, — наш тюремний листоноша. Можеш йому довіритися і прислати звістку про себе. Палко тебе цілую. Твій батько Цибулоне».
— Прочитав? — запитав Павук.
— Прочитав.
— Гаразд. Тепер поклади записку в рот, розжуй і проковтни. Сторожі не слід про це знати.
— Гаразд! — відповів Цибуліно, розжовуючи записку.
— А тепер до побачення, — сказав Кривоніг. [127]
— А ти куди йдеш?
— Піду розносити листи.
Тільки тепер Цибуліно помітив, що на шиї у Павука висіла сплетена з павутиння малесенька сумка, як у справжнього листоноші. В ній повно було записок.
— Кому ж ти понесеш ці листи?
— Ось уже п'ять років поштарюю. Щоранку обходжу всі камери і збираю листи, а потім розношу їх по всій тюрмі. І жодного разу сторожа не зловила мене і не відібрала жодної записки. От таким способом в'язні й можуть постійно листуватися.
— А де беруть вони папір?
— Та вони пишуть не на папері, а на клаптиках від сорочок.
— А-а… Тепер я розумію, чому ця записка від мого тата так пахла цибулею, — сказав Цибуліно.