Про Лимончика, що не знав арифметики
Одного ранку Лимончик-тюремник, який приносив до камери юшку і воду, поставив долі миску, трохи помовчав, а потім суворо зиркнув на Цибуліно і сказав:
— Твоєму батькові погано. Він був дуже хворий. Цибуліно хотів узнати більше, почав розпитувати. Але Лимончик додав тільки, що Цибулоне навіть не може вийти з камери.
— Та гляди, нікому нічичирк, — додав Лимончик, — бо за цю звістку мене проженуть зі служби, а в мене ж жінка, діти…
Цибуліно пообіцяв мовчати. Хлопчик зрозумів, що Лимончик служив тюремником, бо не міг знайти іншої служби, щоб прогодувати своїх дітей.
Того дня в'язнів мали вести на прогулянку.
Вони повиходили в двір і почали крокувати по колу один за одним, а той самий Лимончик відбивав такт на барабані:
— Раз-два… раз-два… раз-два…
«Раз-два… — повторював про себе Цибуліно. — Павук-листоноша безслідно щез, як у воду впав. Уже десять днів минуло, як він пішов, і тепер немає ніякої надії, що він повернеться назад. Моїх листів він не віддав кому слід, а то Кріт уже був би тут… Раз-два… раз-два… Тато хворий, і тепер нічого й думати про втечу. Хіба ж можна винести з тюрми хворого? Де його потім лікувати? Хтозна, скільки часу після втечі довелося б ховатися в лісі, далеко від лікарів і лікарень?.. Раз-два… Ех, друже Цибуліно, облиш всякі надії, вік тобі вікувати в цій в'язниці… І помреш, то звідси не вийдеш», — додав він, коли кинув [138] погляд на тюремне кладовище у віконце в мурі, який оточував подвір'я.
Цього дня прогулянка здавалася іще сумнішою, ніж звичайно. В'язні в смугастих куртках і штанях, понуро згорбившись, чвалали двором. Ніхто з них навіть не пробував перекинутися словом з товаришем. Усі вони мріяли про волю. Але цього дня воля здавалася такою далекою, як сонце, що ховається за хмари дощового дня. До того ж, немов у відповідь на сумовиті думки в'язнів, почав накрапати дощ. В'язні тремтіли від холоду і мовчки крокували й далі. За тюремними правилами прогулянки відбувалися за будь-якої погоди.
Раптом Цибуліно почулося, ніби його хтось кличе.
— Цибуліно! — повторив виразніше знайомий гугнявий голос. — Затримайся тут!
«Та це ж Кріт, — подумав Цибуліно і весь зашарівся від радості. — Він прийшов! Він тут!»
І зразу ж подумав про свого тата, замкненого в камері.
Він так поспішав обійти круг двору і знов підійти до того місця, де почув голос Крота, що наступив на п'яти в'язневі, який ішов перед ним. Той обернувся і буркнув:
— Дивись під ноги!
— Не сердься! — шепнув йому Цибуліно. — Передай по кругу, що за чверть години всі ми будемо на волі.
— Та ти з глузду з'їхав? — здивувався в'язень.
— Роби, що я сказав! Передай, щоб усі були напоготові. Ми втечемо під час цієї прогулянки!
«Як передати, то й передати, — подумав в'язень, — великої біди не буде з цього».
Не встигли вони обійти іще одне коло, як їхня хода стала жвава і тверда. Спини у всіх розігнулися, плечі випросталися. Це помітив навіть Лимончик, який відбивав такт на барабані, і похвалив в'язнів.
— От молодці! — гукнув він. — Отак! Груди вперед! Животи втягнути! Плечі назад! Раз-два… рраз-два!..
Це була ніби вже не прогулянка в'язнів, а солдатська муштра.
Коли Цибуліно знов наблизився до того місця, де почув голос Крота, він стишив ходу.
— Підземний хід готовий! — почувся голос Крота. — Вхід — на один крок ліворуч від тебе. Треба тільки стрибнути [139] на те місце — і земля під тобою провалиться. Ми підкопалися під саму поверхню грунту!
— Обійдемо одне коло і почнемо! — відповів Цибуліно. Кріт пробубонів іще щось, та Цибуліно уже пройшов далі.
Він знов навмисне наступив на п'яти передньому в'язневі і шепнув йому:
— Обійдемо одне коло, я штовхну тебе ногою, ступи крок ліворуч, підскоч угору і сильно тупни ногами об землю.
В'язень хотів розпитати, та в цей момент Лимончик, який бив у барабан, подивився в їхній бік.
Треба було якось відвернути його увагу від умовленого місця. По всьому колу в'язнів перебіг швидкий шепіт, а потім один в'язень голосно скрикнув:
— Ой!
— Що там сталося? — гримнув Лимончик.
— Мені наступили на мозоль! — відповів в'язень. Поки Лимончик грізно туди поглядав, з другого боку коло в'язнів наблизилося до входу в підземний підкоп.
Цибуліно штовхнув ногою в'язня, який йшов перед ним, той став на крок ліворуч, підскочив на місці і провалився під землю. На поверхні землі утворилася дірка, досить широка, щоб туди могла пролізти людина.
Цибуліно передав по колу в'язнів сигнал: