— З кожним кругом під землю тікатиме той в'язень, якого я штовхну ногою.
І почалося. За кожним поворотом кола один із в'язнів ступав на крок ліворуч і зникав у дірці під землею. Щоб Лимончик нічого не помітив, кожного разу з другої сторони кола хтось із в'язнів голосно кричав:
— Ой-ой!
— Що сталося? — гримав Лимончик.
— Мені наступили на мозоль! — жалібно відповідав в'язень.
— Сьогодні ви тільки те й робите, що наступаєте один одному на ноги. Ступайте обережніше!
Коли в'язні обійшли двір ще п'ять чи шість разів, Лимончик став стурбовано оглядати їхнє коло, що проходило повз нього. «Дивно! — подумав він. — Присягаюся, що коло покоротшало». [140]
Потім він вирішив, що це йому тільки так здалося. «А все ж таки, їх ніби поменшало…»- думав Лимончик.
Щоб переконати себе в тому, що він помилився, Лимончик почав рахувати в'язнів. Але вони йшли замкнутим колом, і тюремник ніяк не міг запам'ятати, з якого в'язня почав рахунок. Деяких він порахував двічі. Рахунок ніяк не сходився. Виходило, що тепер в'язнів не поменшало, а навіть побільшало.
«От лихо! Чого це їх стало більше, ніж було? — думав Лимончик. — Не могло ж їх стати більше? Яка дурна наука — арифметика!»
Ви вже, мабуть, зрозуміли, що Лимончик не був сильний в арифметиці. Він знов почав рахувати спочатку, і кількість в'язнів знов ніби збільшилася. Тоді він вирішив облишити рахування, щоб зовсім не заплутатися. Подивився на коло, протер очі… Що за чортівня! Уже залишалася тільки половина в'язнів! Лимончик підняв очі до неба, щоб розгледіти, чи не полетів хтось просто поміж хмари. А в цю мить іще один в'язень стрибнув під землю і зник.
Тепер їх залишилося всього двадцять вісім і серед них — Цибуліно. Увесь цей час не переставав він думати про свого батька. Кожного разу, коли якийсь із в'язнів, що йшов перед ним, стрибав ліворуч і зникав під землею, серце хлопчика стискалося. «Ах, коли б це був мій тато!»
Але старий Цибулоне був замкнений у тюремній камері і про його втечу нічого було й думати. І Цибуліно вирішив, що він допоможе втекти всім в'язням, а сам не піде на волю, залишиться в тюрмі біля свого тата. Не хоче він бути на волі, коли його тато буде в темниці!
А в'язнів у дворі залишалося все менше і менше. Десять… дев'ять… вісім… сім…
Приголомшений Лимончик уже нічого не думав і тільки гатив і далі в барабан.
«Що за мана? — перелякано думав він.- 3 кожним колом один в'язень зникає. Ну що мені робити? До кінця прогулянки залишилося ще сім хвилин. Цього правила я не можу порушувати. А що, коли до кінця прогулянки вони щезнуть усі до одного? О!.. Уже залишилося тільки шестеро! Та що я кажу — тільки п'ятеро!» [141]
А в Цибуліно було так тяжко на серці… Спробував покликати Крота, але той не озвався. Хотів пояснити Кротові, сказати, чому він сам не може йти на волю.
В цей момент очманілий Лимончик нарешті схаменувся і зважився розвіяти цю оману, через яку в нього з-під носа зникли майже всі в'язні.
— Стій! — щосили загорлав він. Вони спинилися і перезирнулися.
У дворі залишилося всього четверо в'язнів і Цибуліно.
— Тікайте мерщій, — крикнув Цибуліно, — поки Лимончик не підняв тривоги!
Двічі повторювати не було потреби. Всі четверо прожогом кинулися до дірки і один за одним щезли під землею. А Цибуліно стояв і сумно дивився їм услід. Раптом він відчув, що хтось смикає його за ноги. Друзі здогадалися, що він хоче залишитися в тюрмі, і просто стягли його в підземний хід.
— Не будь дурником, — сказали вони йому. — Сам будеш на волі, то швидше допоможеш батькові втекти. Ходімо з нами, та хутчіш!
— Візьміть і мене з собою! — несподівано закричав Лимончик. Тільки тепер збагнув він, у чім річ. — Я теж піду з вами! Не кидайте мене тут! Все одно принц накаже повісити мене за вашу втечу.
— Зачекаймо, — згодився Цибуліно, — адже ж, дякуючи йому, ми змогли втекти.
— Поспішаймо, почувся з підземного ходу гугнявий голос Крота. — Тут стільки світла, а я не хочу померти від сонячного удару.
— Добрий старий Кротику, — обернувся до нього Цибуліно, — ми ще не можемо втікати. Мій хворий тато замкнений в камері.
Кріт почухав потилицю.
— Я знаю, де його камера, — сказав він. — Я добре вивчив план тюрми, що ти мені прислав. Але чи встигнемо ми? Краще б попередив ти мене про це заздалегідь.
Тут він гукнув по-кротячому — і в одну мить сотня кротів з'явилася з-під землі.
— Браття кроти! Чи зможемо ми прорити ще один невеличкий хід? — запитав їх старий Кріт. [142]
— Зможемо! За чверть години!
Не довго думаючи, вони рушили у вказаному напрямку. За кілька хвилин дісталися до камери Цибулоне. Цибуліно перший вскочив усередину. Його батько лежав на тапчані непритомний.