— Ваша милосте! — благав кум Гарбуз. — Запевняю вас, що дозвіл на побудову цієї хатинки мені дав сам синьйор граф Черешня.
— Граф Черешня помер тридцять років тому, царство йому небесне! А тепер земля належить графиням! Тому забирайся геть, щоб і ноги твоєї тут не було. Те ж саме тобі скаже адвокат. Гей, адвокате, сюди!
Синьйор Горох, сільський адвокат, мабуть, був уже напоготові, бо на цей поклик вискочив, як горошина з стручка. Приїжджаючи в село, Помідор щоразу кликав адвоката для різних пояснень. [19]
— Я тут, ваша милосте, до ваших послуг, — залопотав Горох, низько вклоняючись.
Та він був такий низькорослий і миршавий, що його поклону ніхто й не помітив. Тож, боячись здатися не досить ввічливим, синьйор Горох підскочив догори і кумедно задриґав ногами в повітрі.
— Скажіть цьому чоловікові, що іменем закону він повинен негайно забиратися звідси. І ще оголосіть усім мешканцям, що графині Черешні мають намір посадити до цієї буди найзлішого пса стерегти графські володіння від сільських хлопчаків, які останнім часом страшенно розбешкетувались.
— Так-так, правда… я… — почав мимрити синьйор Горох і аж позеленів зі страху.
— Що ви верзете? До чого тут правда чи неправда?.. Та адвокат ви чи ні, я вас питаю?
— Так-так, синьйоре, ваша милосте… я… знавець кримінального, цивільного і церковного законодавства. Я вчився в Саламанкському університеті.
— Ну досить. То як адвокат скажіть, що я дію по закону, і можете йти.
— Так-так, найласкавіший синьйоре!.. — І адвокат, не чекаючи інших вказівок, щез, наче його й не було.
— Ти чув, що сказав учений адвокат? — запитав Помідор у кума Гарбуза.
— Та він же нічогісінько не сказав!..
— Як, ти смієш перечити мені, нещасний?
— Я і рота не розкрив, ваша милість… — пробубонів кум Гарбуз.
— Хто ж це сказав? — І синьйор Помідор грізно глянув навкруги.
— Шахрай! Негідник! — знов вигукнув той самий голос.
— Хто це сказав? А, це, мабуть, старий бунтівник майстер Виноградинка! — спробував відгадати синьйор Помідор, підбіг до шевської майстерні і грюкнув ціпком у двері, промовляючи: — Ага, знаю я, знаю, майстре Виноградинка, це у твоїй майстерні ведуться бунтарські розмови про мене і благородних графинь Черешень. Ти анітрохи не поважаєш цих бідолашних вдів, цих круглих [20] сиріт. Та начувайся, скоро я і до тебе доберуся! Засмієшся ти в мене на кутні!
— Скоро й до тебе доберуться, Помідоре! І ти луснеш, як гнилий баклажан! — знов вигукнув той самий голос.
Нарешті показався і той, хто так дратував Помідора. А був це не хто інший, як наш Цибуліно. Засунувши руки в кишені, він спокійнісінько став перед грізним синьйором Помідором, і Помідор очам своїм не вірив, що цей хлопчина і є той самий сміливець.
— Звідки ти взявся? Чому не на роботі?
— А я зараз і не працюю, — сказав Цибуліно. — Я пот ки що вчуся…
— Та що ти там вивчаєш? І де твої книжки?!
— А я вивчаю негідників, ваша милість. Ось і тепер бачу справжнісінького негідника і намагаюся як слід його вивчити.
— Вивчаєш негідників? Та в цьому селі повно негідників! А якщо ти знайшов іще одного, то покажи-но, покажи його мені.
— Зараз, ваша милосте, — сказав Цибуліно і лукаво підморгнув кумові Гарбузу.
Він глибше засунув руку до лівої кишені і вихопив звідти невеличке дзеркальце, яким звичайно пускав сонячних зайчиків. Потім швидко ступив до Помідора та й підніс йому дзеркальце під самісінький ніс.
— Ось він, той негідник! Дивіться добре, ваша милість.
Помідор зацікавлено подивився у дзеркальце. Хтозна, що сподівався він там побачити. Та побачив тільки свою власну червону, як вогонь, пику, маленькі злі очиці і широченного ротяку.
Тільки тепер він зрозумів нарешті, що Цибуліно про-сто-напросто глузує з нього. Ох і розлютився ж він! Схопив Цибуліно за чуприну та й почав смикати на всі боки.
— Ой-ой-ой! — запищав Цибуліно, не перестаючи реготати. — Ох і дужий же той негідник, що ви побачили в моєму дзеркальці! Та він сильніший від цілої банди розбишак!
— Оце тобі, оце тобі! — репетував Помідор і так сильно смикнув чуба, що вирвав ціле пасмо. [21]
І тут сталося те, що мусило статися, коли смикати Цибуліно за чуба. В очі і в ніс Помідорові раптом ударив такий міцний запах цибулі, що сльози бризнули у нього з очей. Сльози текли по його щоках двома струмками все дужче та дужче, як водограй, як два водограї. Всю вулицю раптом залило, немов її полили із шланга.
«Такого зі мною ще ніколи не траплялося», — перелякано подумав Помідор.