Почула.
- Чого?
- Сходи, будь ласка, по хліб. І не запізнюйся на зарядку.
Зарядка буває о восьмій. Звучить горн. На футбольному полі стоїть людина у червоній майці. Це майстер спорту Акульшин, він живе на третьому поверсі. Стоїть і чекає, коли позбігаються діти з усіх під’їздів. Потім пробіжка, стрибки й гра у м’яч. Як бачите, зарядка аж ніяк не нудна, й Сергійко не збирається ухилятися. А от хліб - це вже обов’язок. Навіщо ходити по нього, коли можна замовити додому? Мама каже так: задля виховної мети, щоб він, Сергійко, не розлінувався.
- Дві булки?
- Ну звичайно. Ти ж знаєш, - чується із-за дверей.
- Зараз з’ясуємо, одну хвилиночку! - голосно каже Сергій і посміхається, уявивши здивовані обличчя батьків.
Він бере телефонну трубку, набирає три нулі підряд:
- Алло, довідкове? Де я можу купити дві свіжі городські булки?
- Де ви живете? - байдужим голосом питає автомат.
- Липова алея, будинок п’ять.
Після кількох секунд мовчання автомат тим самим тоном промовляє:
- У вашому будинку є хлібний магазин.
- Дякую, що нагадали, - ледь стримуючи сміх, відповілає Сироїжкін.
- Що він сказав? - гукає батько.
- Що булки ще гарячі! І щоб ви не запізнювалися на гімнастику.
- А ми жодного разу не запізнилися! - хором озиваются батьки й сміються із Сергійчиного жарту.
Справді, на цю гімнастику всі дорослі йдуть охоче, навіть пенсіонери. Піднімаються у ліфтах на десятий поверх і виходять на дах. Там - як у дворі: квіти, кущі, а посередині площадки - спортивні снаряди. Пенсіонери, звичайно, на кільцях не підтягуються, лише присідають та махають руками, Зате Сергійчин батько здорово кру-тить “сонце” на турніку й закидає в кільце баскетбольний м’яч.
У таку рань у дворі не було жодної душі. Побалакати ні з ким, тому Сироїжкін вирішив іти в найдальший хлібний магазин: може, когось зустріне чи побачить що-небудь.
Сергійко повільно простував під тінистими липами.
Збоку могло здатися, що він заглиблений у свої думки. Але це не так. Він грався: ішов знайомою вулицею, а бачив її зовсім новою. Ось посаджені дерева, вчора їх ще не було. Тоненькі, неначе палички, й без листя. Та нічого, незабаром вони наберуться сили, зашумлять на вітрі... А ось бульдозери нагорнули купу землі - вирівнюють майданчик. Поки вал не зруйнували, тут зручно ховатися... Десь чути гудіння мотора. Потрібно заплющити очі й відгадати: звичайна це машина чи повітряна? Потрібно швидше відгадати, поки шум нерозбірливий. А потім перевірити себе й помахати вертольоту з шашечками на боці.
Внизу, за річкою, видно чашу стадіону. Сергійко дивиться на неї, але бачить не стадіон, а кам’яні мури римського Колізею. Зараз він не семикласник школи кібернетиків, він - відважний гладіатор; на ньому не штани й куртка, а залізні лати. Гарчать у підземеллі дикі звірі. Він має змагатися з тиграми й левами і вразити їх своїм мечем, щоб лишитися живим. І він почуває тугу, як той гладіатор, який щодня виходив на арену ризикувати життям...
Ні, хай краще буде стадіон не Колізеєм, а синхрофазотроном! Так, так, такий він і є, синхрофазотрон, найбільша у світі машина - кругла, мов цирк, громада. Всередині неї носяться частинки, з яких складається атомне ядро. Звичайно, ці частинки нізащо не побачиш простим оком. Якби атом був такий завбільшки, як футбольне поле, то його ядро стало б лише м’ячем. Тільки вчора Сергій чув про це на уроці фізики. Але зараз він не просто Сергій, він - фізик! Ось він бере фотопластинки, прострелені частинками, і під мікроскопом бачить сліди, схожі на яскраві, пухнасті зірки. І починає розмірковувати: “Чиї ж це сліди?.. Яка частинка пролетіла? Гм, гм, загадково...” Раптом йому в вічі б’є сонячний промінь, і він забуває, що хвилину тому був фізиком. Темніють удалині стіни Кремля, і їх охороняє на високому березі стрілець Сироїжкін. Іде високий дід з палицею. Та це ж сам Іван Грозний! Який наказ віддасть він своєму воїнові?
Грозний зупинився і спокійно запитав:
- Скажи-но, друже, як пройти до магазину “Мільйон дрібниць”?
- Н-не знаю, - розгублено пробелькотів Сергійко. - Тобто що це я... Знаю! Прямо, прямо і ліворуч.
- Спасибі, - сказав, анітрохи не здивувавшись, дідусь.
І пішов. Повільно. Спокійно. Але вже зовсім не як Іван Грозний.
Дві булки були куплені в кінці Липової алеї. Дорогою назад, щоб згаяти час, Сергій грався у вивіски. Здавалося, що тут такого: прочитай вивіску навпаки - от і вся премудрість. Але при цьому виходять такі дивні слова, немов ти опинився в іншому світі. Такий мали вигляд вивіски, відбиті в широких вітринах. А вимовлялося так:
