Він вискочив на стрімкий берег річки, упав на траву й довго лежав нерухомо, із заплющеними очима, наслухаючи удари в грудях, ловлячи ротом повітря. Віддихався, перевернувся на живіт і помітив недалеко в кущах синю куртку. Куртка як куртка, звичайна куртка. І все-таки щось у цій куртці непокоїло Сироїжкіна. Щось чорне, маленьке, блискуче стирчало з-під синьої куртки. Сергійко подивився уважніше й вирячив очі: це була невеличка штепсельна вилка для вмикання в мережу.
Сергій ніколи ще не бачив курток, з-під яких висуваються такі незвичайні хвости. Тому він тихенько підповз до куща, обережно взяв вилку і потягнув до себе. Куртка здригнулась, заворушилася. З-за куща прямо на Сергійка виліз дуже знайомий хлопчисько.
Ні, зовсім незнайомий! Це був хтось чужий. Але цей “хтось” був викапаний Сироїжкін. Сергій дивився на нього широко розплющеними очима, і йому здавалося, що це він сам виліз зараз із-за куща й дивиться на забіяку, який сіпнув його за куртку. А хлопчик у синій куртці, живий двійник Сергійка, теж завмер і дивився у вічі Сироїжкіну. На обличчі його нічого не відбивалося - ні здивування, ні усмішки. Воно було абсолютно спокійним.
- Це твій штепсель, тобто вилка? - нарешті сказав, отямившись, Сергій.
- Моя, - обізвався хлопчик у синій куртці трохи скрипучим голосом.
- А навіщо вона тобі? - знову запитав Сергій і почув дивну відповідь:
- Я живлюся електроенергією.
- Ти... - Сергій повагався, - Ти... робот?
- Ні, я Електроник, - так само спокійно промовив хлопчик.
- Але ж ти не людина?
- Так, я не людина
Вони сиділи на траві зовсім поряд і мовчали. Сергійко непомітно роздивлявся свого сусіда. “Дарма, що в нього провід із вилкою, - думав Сергій. - Зате з ним можна розмовляти спокійно, по-людськи, не те що з Гусаком...” І раптом Сергійкові сяйнула думка.
- Послухай, це ти біг так швидко й обігнав усіх? - хвилюючись, запитав він.
- Я.
- Ти знаєш, ми з тобою дуже схожі...
- Така схожість зумовлена математичними законами, - пояснив хлопчик у синій куртці, й Сергійка враз заспокоїла його розважливість.
- І ти це помітив?
- Так, помітив.
- Ти знаєш, мене прийняли за тебе. А справжній чемпіон - це ти!
- Можливо, я чемпіон, - погодився Сергійків співрозмовник. - Але я зовсім не хотів цього.
- Не хотів? От чудний!
- Ноги несли мене вперед, - продовжував дивний хлопчик, - я не міг зупинитися. Отже, найімовірніше, я не чемпіон.
Тут Сергійко схопився, став розповідати, як сперечалися судді, як його підкидали й несли на руках. Хлопчик у синій куртці теж підвівся й уважно дивився на Сироїжкіна. Його обличчя було, як і раніше, спокійним і незворушним. Ні, він не заздрив несподіваній Сергійчиній славі, зовсім не заздрив.
Я ніколи не бачив, щоб хтось біг так швидко! - захоплювався Сироїжкін. - Якби судді не пішли, я привів би тебе і сказав: ось хто встановив світовий рекорд! Електроник! А я... просто Сироїжкін...
- Сироїжкін? - скрипуче запитав Електроник.
- Ага!.. Ми ще не познайомилися. - Сергій простягнув руку. - Називай мене Сергійком.
- Сергійко Сироїжкін, - повільно повторив, ніби запам’ятовуючи, Електроник.
Його права рука обережно взяла пальці Сироїжкіна й стиснула так сильно, що Сергійко зойкнув.
- Вибач, Сергійку. - Електроник подивився на свою долоню. - У мене запрограмовано, що з такою силою треба тиснути руку друга.
Сергій, пританцьовуючи, дмухав на пальці. Він нітрохи не образився, навпаки - зрадів.
- Нічого! Це дуже навіть здорово! Ти не зменшуй силу. Вона нам ще знадобиться... Розкажи про себе. Ти тут живеш?
- Ні, тільки сьогодні приїхав.
- Тоді я покажу тобі місто! - зрадів Сергій. - Спочатку підемо в парк, купимо морозива й з’їмо по чотири штуки.
- Я нічого не їм, - сказав Електроник.
- Зовсім забув! - Сергійко махнув рукою і від душі пожалів приятеля: - Не пощастило тобі. Морозиво куди смачніше, ніж електричний струм! Я можу полуничного зразу чотири штуки проковтнути.
- Я теж ковтав. Предмети... Коли показував фокуси, - уточнив Електроник.
- Фокуси? Здорово! Обов’язково мені покажеш!
- Добре. Покажу.