Іноді Сергійко так злився на причепу, що ладен був його вдарити. Але починати першому не хотілося, а здоровань ні з ким не бився. Залишалося перейняти метод у супротивника. І Сергійко на уроках обережно водив крейдою по Макаровій спині — адже вона маячіла просто перед ним. Клас посміювався, споглядаючи слово “Гусак”, а Макар підозріло оглядався. На перерві він ганявся за Сергійком, однак спіймати проворнішого за себе кривдника не міг і здалеку погрожував кулаком-динькою.
Ці маленькі кривди миттю забувалися, припинялись короткі сутички в кутках, коли з’являлися Віктор Попов і Спартак Недєлін з дев’ятого “А”. При всьому бажанні не можна було знайти у школі такої людини, яка не знала б видптних математиків. Про них складали легенди. Хлопчаки табуном ходили слідом за знаменитою парою і передавали и один одному новини:
— Хлопці, Недєлін подужав надзвичайну нерівність! Усі старались — і нічого, а він узяв і подужав. А Спартак зате довів найважчу теорему!
Проте знаменитості не звертали ані найменшої уваги на пишний почет. Вони неквапливо прогулювалися залою і загадували один одному музичні задачки: тихенько насвистували або наспівували мелодії і відгадували композитора. Потім дзеленчав дзвоник, двері дев’ятого “А” зачинялись, і Школа чекала новин.
Новини були найрізноманітніші:
— Чули? Недєлін увесь урок з учителем сперечався. Той доводить своє, а цей — своє. Так аж до дзвоника й Говорили.
— Добре йому, він усе знає. А тут не встигнеш спокійно посидіти на місці, як уже тягнуть до дошки.
— Бачили, Спартак одягнув червону майку? Під сорочкою просвічується. Знову заб’є голи біологам!
— Ну й що? Там навчаються самі дівчата. А хлопців — один, два, та й годі. І всі хирляві. Не мудра річ їх обіграти… Он Попов скрипку нову купив! Такі концерти шкварить, що всі сусіди не сплять.
— Та я сам живу під Спартаком. Двома поверхами нижче. Знаєш, як він гримить на роялі! Що там твоя скрипка! Рояль на всі десять поверхів чути.
— Чого ти окуляри начепив? Чи не на Вітьку Попова хочеш бути схожим? Ваш Вітька слабак, у футбол не грає. Дивись, зачахнеш з цими окулярами. Краще грам здоров’я, ніж тонна знань!
— Сам ти слабак! Я роблю зарядку щодня. І стрибнув далі, ніж ти!
Як бачите, прихильники математики з усіх класів розділилися на два табори. Одні наслідували задумливого, серйозного Попова, який іронічно дивився на галасливі розваги. Палкі шанувальники жвавого, мускулястого Спартака вихваляли спорт і намагалися писати вірші, хто знає — кращі чи гірші за ті, що Недєлін друкував у кожному номері стінгазети. Єдине, на чому сходилися обидва табори, було те, що математика — основа всього життя.
Сироїжкін, звичайно, був прихильником веселого Спартака, хоч той і не виявляв до нього ніяких ознак уваги. А Попова семикласник сторонився після однієї пригоди. Сергійко біг коридором, як раптом розчахнулися двері й ляснули його по голові. Випадковий винуватець цього удару — Віктор Попов — був, видно, зайнятий своїми думками. Він і не глянув на потерпілого, лише кинув на ходу:
— Гей, малюк, обережніше!
Тут Сергійко розлютився. Не тому, що дістав здоровенну гулю на лобі. Його розлютило саме звертання.
— Який великий знайшовся!.. — процідив він крізь зуби. — Як дам зараз по окулярах, щоб дивився, куди йдеш!
Попов зупинився, здивовано оглянув незнайому постать і несподівано запитав:
— Гей ти, забіяко, скажи мені краще, що таке “Аль-джебр і аль-мукабала”?
Сергій нічого не відповів. Він ширше розставив ноги й сунув руки в кишені штанів.
— Слід би знати, що це — математичний твір дев’ятого століття, який дав назву алгебрі, — Попов дивився на забіяку з неприхованою іронією. — І між іншим, юначе, професори, які навідують нашу школу, називають мене колегою. Чув? Колегою.
На цьому, власне, сутичка й закінчилася.
Вітька Попов давним-давно все забув. А Сироїжкін пам’ятав. І, можливо, саме після того випадку він придумав таку історію.
Ось він через два роки — нікому не відомий дев’ятикласник — приходить в університет на математичну олімпіаду. Бере аркуш паперу, читає умови задач. Десять хвилин — і він подає комісії списаний аркуш. У залі скриплять щосили пера, а він іде собі, навіть не оглянувшись. Комісія читає його роботу й дивується: “Хто такий цей Сироїжкін? Ніколи не відвідував математичних гуртків, не бував на засіданнях секції і так легко, за іграшки знайшов свої дотепні розв’язання. Навіть дивно, що для нього не існує нерозв’язних задач…” А наступного дня повісять плакат:
“Перше місце зайняв учень дев’ятого класу Сергій Сироїжкін. Честь і слава!..” Вітька Попов дізнається про це й простягає руку примирення: “Вибач, колего. Такі задачі не міг розв’язати навіть я…” А що? Хіба не може так бути? Сергійко в одній книжці читав, що знаменита теорема Стокса з’явилася на світ, коли Стокс був студентом і відповідав на екзамені самому Максвеллу. Відтоді теорема носить його ім’я. І теорема Релея доведена теж на екзамені. То чому ж не може бути відкрита коли-небудь теорема Сироїжкіна?..
Але найчастіше, коли Сергій розмірковує, ким йому бути, думки його стрибають зовсім безладно, й він дивується своїй непостійності.
“Чому ні з того ні з сього я починаю думати про Антарктиду, про марки Мадагаскару й забуваю, що треба йти до школи? — філософствує у такі хвилини Сироїжкін. — Я можу думати чи не думати, вчитися чи байдикувати, робити що-небудь чи зовсім нічого не робити. Чому, коли я захочу, все виходить швидко й добре — й уроки, й прибирання вдома, й крос. Захочу — й не буду ні математиком, ні інженером, а буду шофером, або геологом, або, як батько та мати, конструктором. На уроках географії мене так і тягне поїхати на Північ, працювати там на заводі й відпочивати в скляному санаторії. А на історії — розкопувати скіфські могили, шукати стріли, щити, списи й розгадувати старовинні пергаменти. І, звичайно, завжди хочеться бути космонавтом!.. Чому я такий, що сам себе не можу зрозуміти?” І Сергійко питає батька:
— Тату, а як ти дізнався, що хочеш бути конструктором?
Він запитує це, мабуть, усоте, хоч давно знає все: як батько закінчив школу, потім працював шофером на сибірській будові — водив велетенські самоскиди, потім вступив у автобудівельний і там зустрів маму. І поки Павло Антонович — напевно, всоте — із задоволенням згадує молодість, Сергійко думає про своє:
“Чомусь раніше все було просто. Люди знали, ким вони хочуть бути, на кого треба вчитися. А тут стоїш, наче Ілля Муромець перед каменем, і не знаєш: ліворуч підеш, праворуч підеш чи прямо підеш? Навіть туга бере…” І він знову згадав того самого собаку, який біг за ним у темряві. Так довго біг, і от маєш — тільки-но хотів забрати його, принести додому, як собака втік. Чого він, дурний, злякався?
— Про що ти думаєш? — питає батько, урвавши свою розповідь.
— Тату, а собака — розумна істота? Він розуміє, що йому кажеш?
— По-моєму, розуміє. Коли слухається, значить розуміє.
— А як зрозуміти людині, що він почуває?
— Мабуть, треба навчити його розмовляти, — жартує батько.
— Тату, ти більше не розповідай. Я все вже згадав, що було далі… Тату, я твердо вирішив: я буду ветеринаром.
— Ну, як знаєш! — Павло Антонович знизує плечима й виходить з кімнати.
Може, образився?
— А ветеринар — непоганий фах! — кричить за стінкою батько.
Ні, не образився.
Павло Антонович повертається з томом енциклопедії.
— Зараз ми прочитаємо про ветеринарів, — каже він.
“Непоганий”! — сам собі усміхається Сергій, поки батько читає вголос енциклопедію. — Лікувати всяких котів та корів. Ну й заняття!.. Нічого вони не розуміють, ці дорослі. Скажеш що-небудь випадково, а вони вже розвивають.
А про що хочеться довідатися насправді, то вони цього не знають. Та й звідки їм знати, як розуміти собачі почуття?.. Що ж усе-таки хотів той бездомний дворняга? Чому він утік?”
ХТО ВІН, ЧЕМПІОН?
У неділю Сироїжкін підвівся рано. Не тому, що в нього були невідкладні справи. Просто ранок видався такий яскравий, свіжий після нічного дощику, що було б нерозумно валятися в ліжку. Такого ранку завжди відчуваєш, що трапиться щось радісне чи незвичайне: адже день буде довгим-предовгим і дуже далекий той час, коли покличуть спати.