— Астронавте, вибач, лише кілька секунд. Потрібна порада. Прийом.
— Зрозумів тебе, Командоре. Слухаю, Прийом.
— Асте, скажи, що ви робите, коли обривається лаг, космонавт утрачає зв’язок з кораблем, летить у відкритий космос і треба його спіймати?
Кілька секунд мовчання.
— Розрахувати орбіту польоту. Наздогнати того, хто зазнав аварії. Підхопити на льоту… Ні в якому разі — в зустрічному польоті: розіб’ється. Прийом.
— Спасибі, Астронавте. Відбій.
Усі, хто слухав короткий діалог, розуміли, що мова йде про врятування чийогось життя.
І ніхто не здогадався, що Командор виручає з біди рідкісну машину.
— Сироїжкін, чого ти так дивишся на мене? — Таратар, розгорнувши журнал, вибирав, кого б викликати до дошки. — Ти хочеш щось сказати? — запитав математик Сергія.
Сироїжкін ледь помітно кивнув головою.
— Гаразд, сьогодні я тебе не чіпатиму. Про геометрію Всесвіту розповість нам Віктор Смирнов.
Сергійко з гордістю оглянувся на товаришів. Дослід удався! Він подумки переконав Таратара, щоб той не викликав його до дошки!
Ніхто в класі поки що не знав про нові експерименти Сироїжкїна. Навіювання подумки не потребувало ніяких слів. Сергій з ранку не відкривав ще рота. Зате від нього струмували невидимі хвилі.
Для Макара Гусєва, що сидів попереду, Сергій вибрав дослід простіший.
“Гусаче, торкнись до голови, — повторював він про себе, свердлячи поглядом широченну спину Макара. — Ну!” Макар почухав п’ятірнею потилицю, обернувся до Сироїжкіна, позіхаючи, промовив:
— Голова чогось тріщить. Думок багато, навіть на сон хилить. Скільки там до дзвоника, Сироїго?
Сергій, глянувши на годинник, п’ять разів махнув рукою.
— Ти що, онімів? — глухим шепотом пробасив Макар. — Підкажи, якщо мене запитають.
Сироїжкін мовчки розсміявся.
“Ха-ха, думок, кажеш, багато. Це я тобі звелів почухатися. Перевіримо ще раз. — І він уп’ялив очі у Вовку Королькова. — Ану чхни, Професоре”.
Професор чхнув, не відриваючись від зошита, в якому писав якісь символи.
Тепер Сироїжкін зосередив усю увагу на Електроникові. Це було дуже важливо. Він збирав свою волю, щоб керувати не якимось там Макаром чи Вовкою, а машинами. Він, один тільки він навчився після тривалих тренувань концентрувати волю. Електроник — слабак у цих питаннях і нещасний відмінник, усе робить однаково добре. Іноді він, щоправда, пританцьовує і наспівує своє “балі-балі”, відволікаючись таким чином від нерозв’язних для нього питань. Ну то хай, аби тільки не перегорів!
Електроник немов відчув свердлячий погляд друга, підвів голову. По ледь помітному рухові губ Сироїжкіна він прочитав безмовний наказ: “Скажи що-небудь розумне…” Цієї хвилини біля дошки мимрив Вітька Смирнов, заплутавшись у геометрії Всесвіту. Електроник підняв руку.
— Мій асистент хоче щось поправити у відповіді товариша? — запитав Таратар.
— Так. — Електроник устав. — Як відомо, — скрипуче сказав він, — не удар яблуком по голові спонукав Ньютона здогадатися про притягання тіл, а математично вивчені ним закономірності руху планет.
— Натяк ясний? — запитав математик Смирнова, ховаючи усмішку в вуса. — Сподіваюся, ти розвинеш свою думку, Електроиику.
Асистент учителя скрипучим голосом став говорити про різні моделі Всесвіту, й учні в класі притихли, уявляючи, як вони потрапляють у химерні світи, а Сироїжкін тим часом не слухав Електроника: він концентрував усю свою волю. Настала вирішальна хвилина його досліду: блискавкою своєї думки він був готовий пробитися до далекого Рессі…
“Рессі, це я. Відповідай!” Промінь його погляду-думки проник крізь шкільні стіни, полетів у Всесвіт, несучи наказ зниклому Рессі.
І хоч від сильного напруження в очах винахідника пливли вогненні круги, він вирішив перевірити керування на відстані. Решту енергії можна було витратити на Електроника.
“А тепер скажи яку-небудь дурницю”, — зажадав про себе Сироїжкін. Губи його ледь помітно ворушилися, й Електроник миттю відгадав команду й замовк, затнувшись на півслові.
— Ти не закінчив своєї розповіді, — сказав Таратар всезнаючому асистентові.
Електроник мовчав, виструнчившись біля дошки. Таратар підійшов до нього, торкнув за плече. Електроник мов закам’янів.
Раптом асистент хрипло й чітко сказав, дивлячись в обличчя вчителеві:
— Склич усіх дельфінів, китів, акул…
— Яких… акул? — здивувався Таратар.
Сироїжкін схопився:
— Це не вам!.. Він наказує Рессі!..
Сергій навіть почервонів: невже Рессі його почув, невже він обізвався?
І підтверджуючи “всесвітнє відкриття” Сироїжкіна, Електроник виразно промовив:
— Рятуйся з ними, Рессі! Ти чуєш мене, Рессі?
Учні підбігли до дошки, оточили Електроника:
— Рессі? Де він? Невже знайшовся?!
Скельця окулярів Таратара переможно блищали; він не сердився за зірваний урок.
А Електроник стояв наче вкопаний. Він зовсім не радів з того, що обізвався Рессі. Він ніби навіть зблід.
— Що я наробив… — хрипло промовив Електроник. — Здається, я погубив Рессі. Він знову не відповідає…
Командир плаского диска, йдучи за Рессі, розрахував, що скарболаз пливе у стародавнє місто. Обоє вони — переслідувач і втікач — ніби звикли один до одного, але командир щоразу дивувався з винахідливості механічного плавця. Ціна такої гри дорівнює особливій величині — платі, коли один напружує всі сили, щоб наздогнати жертву, а жертва, відгадуючи кожен рух переслідувача, руйнує всі його хитромудрі плани.
У підводному полюванні вигравав поки що скарболаз, і важко сказати, хто в ньому вважався жертвою. Не раз згадував командир слова професора Громова, які передали йому в одній розмові: “Врахуйте, якщо від мого Рессі залишиться одна нога, то й вона рухатиметься…” Мабуть, краще не скажеш про невтомність і цілеспрямованість плавця.
Затоплене морем місто знайшли недавно. Археологи ще не робили там розкопок: для цього потрібні були дуже міцні скафандри. Але й побіжний огляд свідчив, що кілька тисячоліть тому це було багате торгове місто. Будинки, майдани, вулиці поглинув сипучий пісок. Найкраще зберігся храм, складений з величезних кам’яних брил, — їх не похитнув сильний землетрус, який зруйнував місто і перетворив берег на морське дно. Фотографія стародавнього, порослого водоростями храму промайнула в газетах після відкриття міста, під знімком був підпис: “Храм бога сонця”.
Що вабило проворного скарболаза до стародавнього міста? В усякому разі, не амфори з вином і пахощами, не зброя і не начиння, не вигадливе ліплення портових колон. Певно, й не трюми суден, що лежали на дні колишньої гавані. Може, надзвичайний рубін, який, за свідченням хроніки, оздоблював одного з богів сонця?.. Так гадав сам собі командир підводного човна-диска.
Командир заздрив Рессі: маленький спритний плавець міг бурити дно, легко знаходити предмети, які викличуть добру заздрість будь-якого історика. Кажуть, жителі цього міста виготовляли статуетки дивовижної краси, малювали фантастичні кораблі й величезні багатоповерхові будинки, — вони немовби вгадували далеке майбутнє. Але ж диск не вкотиш усередину храму!
А от Рессі…
Командир спостерігав, як скарболаз ковзнув мимо колони й потім зарився в пісок: він пробирався у храм.
Бог сонця, як і тисячі років тому, сидів на своєму троні, підносячись до самого склепіння. Колись біле, а тепер позеленіле мармурове обличчя було непроникне. Очі під напівопущеними повіками дивилися втомлено. Руки лежали на колінах; між великим і вказівним пальцем божественної руки жив восьминіг — він шмигнув у свій захисток, як тільки Рессі з’явився в залі, У вигнутих променях сонячної корони зеленів великий рубін. Збираючи скупе світло, яке проникало через потайний люк у даху, рубін мерехтів зеленими іскрами; знаменитий червоний камінь, знак полум’я небес, змінив свій колір у підводному світі.