Фізик одірвався від клавішів, уважно оглянув винахід.
— Зрозуміло, — чемно промовив він. — Шкільний прилад. Крутиш за ручку — лампочка світиться.
— Правильно, — зрадів учитель. — Крутиш — і світить.
Однак ця лампочка світиться уже три години.
Тепер усміхнувся співробітник:
— Не може бути. Зараз вона погасне. Почекаємо кілька секунд. Сідайте, будь ласка.
Вони сіли біля столу. Фізик кивком голови вказав на папери.
— Проекти вічних двигунів. Бездарне марнування вільного часу. Але на кожен лист треба відповісти.
— Співчуваю, — пожалів фізика Таратар.
— Нічого, у інших буває й гірше, — туманно відповів фізик. — Посилки нам, щоправда, не надсилають… Та ваш випадок найлегший.
Співбесідники розмовляли ще кілька хвилин про значення відкриття електрики, про Едісона, про те, що недавно на Марсі запалили лазером маяк… Науковий співробітник явно нервував, поглядаючи то на годинник, то на лампу. Лампочка світилася.
— Вибачте, в цій вашій штуці немає іншого джерела електроструму? — поцікавився науковий співробітник.
— Як бачите, нема.
— Незрозуміло… Зачекайте, будь ласка. Я скоро повернуся.
Він обережно впакував двигун, пішов з коробкою.
Таратар читав розвішані на стінах фотокопії документів. Це були постанови академій наук різних країн про ті задачі, що їх не розглядають учені. Найперший документ, датований 1775 роком, було прийнято Паризькою академією: “Віднині й надалі не розглядати поданих розв’язань задач подвоєння куба, трисекції кута, квадратури круга, а також машин, що нібито мають здійснити вічний рух…” Минули століття, а співробітник все ще відповідає на листи невгамовних винахідників…
Повернувшись, фізик простягнув коробку Таратарові:
— Вибачте, як ваше ім’я й по батькові?
— Семен Миколайович.
— Семене Миколайовичу, хто ви за професією?
— Я вчитель математики.
— Чудово! — сказав фізик. — Вами дуже цікавляться двоє моїх колег. Вони теж математики. Я вас проведу, якщо не заперечуєте… Щодо приладу… Це ви сконструювали?..
— Мій учень… Сироїжкін.
— Здібний хлопець, — похвалив фізик. — Будова приладу відома давно. Але він діє якось по-новому. Весь секрет, нам здається, полягає в рухомих частинах…
— Так я й гадав.
— Ми не можемо визначити, з якого металу вони зроблені. Радимо вам показати його в інституті твердих сплавів.
— Я знаю, що в двигуні практично мізерне тертя, — з гідністю зазначив Таратар. — Дайте мені, будь ласка, відповідь на одне запитання: цей двигун можна назвати вічним?
Фізик весело глянув на вчителя.
— З усіх проектів, які я переглянув, це найоригінальніший пристрій.
— Спасибі. Саме це я й хотів знати, — подякував Таратар.
Фізик привів Таратара в кімнату, де працювали два наукових співробітники. Тут паперів було значно більше: пухлі пачки розікладені на столах, стільцях, стелажах. Біля стіни напхані листами мішки.
Математики зраділи, дізнавшись, що їхній гість учитель, запросили Таратара сісти.
— Бачите, Семене Миколайовичу, — сказав один з математиків, — ми перебуваємо в дуже важкому становищі. Річ у тому, що тепер ми фермісти.
— Фермісти? — перепитав Таратар.
— Трапилося так, — пояснив його колега, — що математичний журнал для школярів “Пі” й ще ряд видань надрукували статті про теорему Ферма. І ось… — Математик красномовно показав на мішки. — Якби ви, шановний Семене Миколайовичу, погодилися з вашими математиками допомогти нам відповісти на ці листи…
— У мене восьмикласники, — сказав Таратар.
— Восьмикласники здатні футболом пожертвувати заради теореми Ферма!..
— Зараз у школі четверта чверть, — хмурячись, промовив учитель, — найвідповідальніша… Але я поговорю про вашу пропозицію з класом.
— Віднині й надалі!.. — сказав Таратар класові й процитував, які задачі не розглядають уже понад два століття академії наук усіх країн. — А ви примушуєте старого вчителя бігати по інститутських кабінетах з “вічним двигуном”!..
Він урочисто поставив на шафу прилад Сироїжкіна.
Лампочка світилася.
— Хто хоче відповідати на листи фермістів? — запитав Таратар.
Добровольців не знайшлося.
— Ех ви, генії, — сказав Таратар.
Генії дивилися на вчителя з цікавістю. Вони ще ніколи не бачили вчителя таким обуреним. Таратар ходив по класу сягнистими кроками, говорив дуже голосно, жестикулював. Жоден геній не наважувався в ці хвилини перечити йому.
— Рішення академій — не просто примхи академіків, — гримів Таратар. — Нерозв’язність проблем типу вічного двигуна доведена працями математиків дев’ятнадцятого століття Абеля та Галуа. І зауважте, як роблять справжні математики: замість того, щоб розв’язати одну маленьку задачу, вони створюють цілу теорію, яка містить відповідь на всі задачі такого типу… Неможливо — і квит! Чим більше я думаю про гору рукописів, які мені довелося бачити, тим ясніше розумію, що їхніх авторів спокусила жадоба легкого успіху в математиці, а не сама математика. Математика — це наполегливість, самозречення, нескінченна праця…
Після цих слів Професор засовався на парті і почервонів. А Електроник несподівано для всіх продекламував:
І корінь взявши з нема себе.
Побачив зірко в ньому мавку.
— Прекрасно! — підхопив Таратар. — Прекрасно сказано про уявні числа. “Нема себе” — тобто мінус одиниця. Квадратний корінь з мінус одиниці. Що це означає для нематематика. Головоломка — та й годі. А математик Хлєбников, автор цих рядків, побачив у ньому поезію…
Таратар заспокоївся і перейшов до уроку.
— Запишіть задачу, — діловито промовив він. — “Скільки коштує один грам світла при вартості електроенергії 4 копійки за кіловат-годину й коефіцієнті корисної дії електричного джерела світла 10 процентів?”
— Десять мільйонів карбованців, — вмить відповів Електроник.
І генії підтвердили:
— Точно: десять мільйонів.
— Хіба ви розв’язували цю задачу? — підозріло запитав Таратар.
— Вона занадто легка, — сказав Макар Гусєв.
— Ну, якщо й для Гусєва легка, то яку ж проблему ви хочете розглянути?
Восьмикласники були одностайні:
— Про штучну тварину! Корову з каструлі!.. Смирновський винахід…
Вітька Смирнов сяяв, наче іменинник.
— Добре, — погодився Таратар. — Скажи нам, Смирнов, що ти хотів вирішити своїм дослідом?
Смирнов неквапливо підвівся, яскраво-синіми очима подивився на вчителя.
— Взагалі мене цікавить проблема походження життя на Землі, — повільно сказав Віктор.
Ніхто не посміхнувся. У тиші різко прозвучало запитання Професора:
— А чому, власне, корова?
— Певна річ, можна вивести кого завгодно: мавпу, курку, рибу… — подумавши, відповів Віктор. — Якщо підійти кількісно — різниця нібито невелика. Ось вам приклад: у людини та в інших живих організмів є білки із ста чотирьох амінокислот. Вони розміщені ланцюжками в певному порядку. Коли порівняти ланцюжки, то, спрощено кажучи, людину відрізняє від мавпи лише одна амінокислота, від курки — чотирнадцять, від риби — двадцять дві. В мене вийшла корова — отже, різниця у дванадцять амінокислот. Звичайно, все це дуже схематично…
Діти загомоніли:
— Здорово!.. Наш Вітька — академік! А як ти ото полічив?..
— Я не лічив, а виявив у джерелах. Сам усе розшукав. — Смирнов глибоко зітхнув. — Дуже важко працювати без допомоги фахівців.
Цікаво знати, — пропищала Кукушкіна, — у кого з нас різниця в одну амінокислоту?..
— До речі, різниця між людиною і дріжджами, — незлобиво відповідав Віктор, — лише сорок три амінокислоти.
— Ну то й що? — стрепенулася Кукушкіна.
— Це означає, що в нас спільні предки.
Сміх прозвучав як оплески, схвалюючи сміливий висновок дослідника.
— Усе це теорія, — зітхнув Смирнов. — А на практиці невідомо ще, що буде далі. Адже корова росте…
— Смирнов, скажи, будь ласка, ким ти збираєшся стати? — запитав учитель.
— Біологом, — сказав Віктор.