І Сергій не міг відмовити собі в задоволенні процитувати першу фразу з їхнього колективного проекту:
— “Ми живемо в одному Космічному кораблі — Земля і думаємо про його майбутнє. Кожен робить свою справу. Та всіх нас хвилює проблема — майбутнє людства…” А далі він говорив про те, яку хто розв’язує зараз задачу:
— Ти, Макаре: як зробити людину надсилачем…
— Ясно! — обізвався Макар.
— Ти, Майко: як долетіти до зірок…
— Чи не дуже гучно сказано? — зіронізувала автор а-килимка.
— Ти, Вікторе: як забезпечити харчами людину в дорозі…
— По-моєму, примітивний висновок, — парирував володар штучної корови.
— Ти, Професоре: як розвивати науку й мистецтво..
— Стараюсь, — сухо відповів Професор. — Але хто це говорить?
— Говорить Сироїжкін!.. Моя работа — таємниці зоряної енергії. А зараз ми з Електроником обговорюємо Таратара. Його незрозумілу заборону: “Віднині й надалі”… Які є ще проблеми, труднощі, перешкоди?
Проблем було чимало. Авторів проекту бомбардували запитаннями. В основному винахідники скаржилися на нестачу потрібної інформації, матеріалів, устаткування, а головне — часу: їм було мало двадцяти чотирьох годин! У деяких восьмикласників виникли складності в стосунках з батьками.
— Заждіть ви про бабусь та дідусів, — перебив скаржників дівчачий голос. — Заскиглили! Ти мені ось що скажи, Електронику: чи не винаходимо ми велосипед?
— Велосипед ми не винаходимо, — відповів Електроник, — його давно винайдено.
— Ти не зрозумів, я не про велосипед, — беззлобно пояснила Майка. — Таратар захопив мій а-килимок. А може, він викине його в сміттєпровід? Зрозумійте, товариші, я нічого не маю проти Таратара, але чи ми не винаходимо нікому не потрібні речі? Адже не ми одні працюємо над проектом майбутнього.
— Правильно, — підтвердив Сироїжкін. — Як це ми не подумали? А ще проголосили себе геніями… Можуть і засміяти!
Цієї хвилини Електроник уявив розрахунки кожного досліду, а потім і всього проекту “Космічний корабель — Земля”.
І вперше в житті дуже збентежився: він не сподівався, що на нього чекає непосильна праця…
Електроник вирішив порадитися з професором Громовим.
Гель Іванович Громов сидів біля пульта електронної машини і спеціальним світловим олівцем креслив на екрані формули й рівняння. Машина обчислювала й майже миттю видавала відповіді, вимагаючи нової роботи. Олівець упевнено писав нові знаки. Громов розробляв схеми майбутніх машин.
Приємно було мати справу з таким розумним партнером, який лічив у мільйони разів швидше, ніж людина. Але вчених уже не задовольняли самі тільки швидкості. Для обробки дедалі більшого потоку інформації потрібні інші якості машини: наприклад, здатність мислити подібно до людини, яка не перебирає всієї інформації, а знаходить найкоротший шлях для розв’язання задачі. Але як мислить сама людина, як працюють складні механізми її мозку?
Вчені не мали точної відповіді на це питання.
Громов креслив зрозумілі машині символи й заразом малював на екрані людинок. Дуже різних людинок. Майбутні машини Громов уявляв у людській подобі.
Він міркував: “Мало сконструювати машину, її треба навчити й виховати. Тоді вона розумітиме людей, працюй ватиме з точним знанням мсти…” Громов знав одного робота, який досягнув великих успіхів в обчислюванні, проте був надто впевнений у своїй винятковій безпомилковості; не минало й дня, щоб він не зробив якоїсь дурниці, і все тільки через те, що погано навчений…
Професор намалював якесь обличчя і подумав:
“Щось дуже знайоме… Де я його бачив?” Екран відреагував негайно. Спалахнув напис: “Це Електроник”.
Громов усміхнувся: “Авжеж, це мій Електроник”, — і побачив у дверях симпатичну фізіономію учня.
— Заходь, — привітливо сказав професор Електроникові. — А ми тебе щойно згадували. Як говориться, легкий на спомин.
Електроник усміхнувся:
— Не все вдається легко. Доводиться робити багато розрахунків. — Він глянув на екран і відразу оцінив учителеві формули. — Я бачу, ви теж розв’язуєте важкі задачі.
— Стараюся… — зніяковіло признався Громов. — Роботу тільки розпочато, ми поговоримо про неї пізніше… Як ваш проект “Космічний корабель — Земля”?
— Є складні питання, — відповів Електроник і став розповідати про те, як восьмий “Б” долає труднощі.
Громову подобалася дитяча назва: “Космічний корабель — Земля”. Поки Електроник розповідав, він намалював на екрані машини кулю. Машина відповіла знаком запитання: вона знала тисячі предметів і понять круглої форми й уточняла для себе завдання.
Громов написав на екрані: “Земля”.
Машина миттю дала картину Землі — таку, яку видно з космосу. Блакитна куля з обрисами материків, з білими шапками полюсів, із серпанком хмарності. Великий корабель мчить людство зі швидкістю мільярд кілометрів у рік крізь морок вічної ночі.
— Цікаво, який екіпаж корабля зараз, цієї хвилини?
— Перевіримо, Електронику? — допитливо промовив Громов і накреслив на склі: “Населення Землі”.
Над земною кулею спалахнуло дев’ятизначне число.
Остання цифра мигнула й почала нарощувати число. Кожної секунди населення планети збільшувалося на дві людини. За добу народжувалося майже двісті тисяч нових землян.
— За століття населення потроїться, — підрахував Електроник. — Елементарна задача. Але декого лякають ці цифри.
— Якщо навіть і потроїться, не станеться ніякої катастрофи. Ті, хто говорить про новий потоп чи обледеніння, про смерть від ядухи, внаслідок розвитку промисловості, помиляються, — сказав Громов. — Земля завжди була й буде домом людства.
— Теоретично допустима кількість жителів на кожний квадратний метр планети, включаючи моря й океани, сто двадцять чоловік, — мовив Електроник. — Щоб умістити їх, вся земна куля має стати суцільним містом заввишки у дві тисячі поверхів. Це можливо через тисячу років.
— Перший космічний корабель людства “Восток”, — нагадав учневі професор, — уміщав лише одну людину. Але саме Гагарін відкрив шлях до інших планет і зірок, і людство активно освоює цей шлях. Хто сказав тобі, що люди погодяться перетворити свій дім, свою Землю в гігантський мурашник?
Здавалося, Електроник збентежився, ніби подумав: чи мав він право втручатись у справи людей?.. Та врешті-решт він захищав проект восьмого класу “Б”!
— Я не знаю точно, що буде через тисячу років, це розрахунки одного західного вченого, — сказав він учителеві. — А от Майка Свєтлова сумнівається: може, ми працюємо даремно й винаходимо велосипед?
— Велосипед? — Громов ледь помітно усміхнувся. — Антигравітаційний пристрій, штучна тварина… — почав перелічувати він, — ні, я щось не знаю інших таких вирішень. Хоч, звичайно, роботи над цими проблемами ведуться, але кожний дослідник думає по-своєму.
— І ми по-своєму уявляємо майбутнє Землі. Нам не подобаються деякі пропозиції, — вів далі Електроник.
— Які?
Наприклад, сучасний проект міста Ойкумепополіса. Його запропонував грецький учений. Я особисто вважаю його помилковим.
Громов попросив машину показати проект Ойкуменополіса.
Місто-спрут з каменю та бетону заповнило весь екран. Воно простягнуло свої гігантські щупальці вздовж морів, океанів, рік, озер, обхопивши їх у кам’яні обійми. Все було точно розраховано в цьому місті. Головні багатства планети — вода й повітря (5 квадрильйонів тонн повітря і 1,3 мільярда кубометрів води, з якої тільки два проценти прісної) — охороняються особливо ретельно. Ойкуменополіс ділив планету на окремі ізольовані кабіни. їх було три: “природна зона”, “сільськогосподарська зона” й саме “місто”. Кабіни повністю ізольовані, в кожній свої порядки — тільки так, стверджував автор, планета зможе забезпечити нормальне життя.
Уся земна куля, саме життя в Ойкуменополісі були розрізані на частки. Було щось протиприродне в цьому розподілі Землі.
Громов дивився на екран, не приховуючи подиву.
— Чесно кажучи, вперше бачу Ойкуменополіс, — признався вчений. — З яких міркувань виходив його архітектор?