Незабаром він задрімав. Тоді я взяв старий стілець, у якому сидіння провалилося, заліз на нього якомога обережніше, щоб не наробити галасу, і зняв зі стіни рушницю. Я засунув у неї шомпол, щоб перевірити, чи вона заряджена, тоді примостив рушницю на бочку з ріпою, а сам влігся за бочкою, прицілився в батька і почав чекати, коли він прокинеться. А час тягнувся так повільно і сумно!
Розділ VII
— Вставай! Що це ти надумав?
Я розплющив очі й озирнувся, намагаючись зрозуміти, де ж це я. Сонце вже зійшло — отже, спав я довго. Наді мною стояв не хто інший, як батько; його набрякле обличчя було досить похмуре. Батько запитав:
— Що ти тут затіяв із рушницею?
Я здогадався, що він нічого не пам’ятає із того, що виробляв уночі, й відповів:
— Хтось до нас намагався пробратися, ось я його й підстерігав.
— Чого ж ти мене не розбудив?
— Я намагався, але нічого не вийшло: не міг вас розштовхати.
— Ну, добре… Та не стій ти тут без діла, ото б тільки язика чесати! Іди-но поглянь, чи не спіймалася на вудки риба на сніданок. А я за хвилину підійду.
Він відімкнув двері, і я побіг до річки. Я побачив, що вниз за течією пливуть уламки гілок, різне сміття і навіть шматки кори, — отже, річка почала підніматися. Ех, був би я зараз у місті! Під час червневого паводку я жив — не тужив, бо коли він починається, вниз по ріці пливуть дрова і навіть частини плотів, інколи колод із дюжину; тільки й діла, що ловити їх і продавати на дровітні чи на лісопилку.
Я йшов берегом і одним оком поглядав, чи не суне батько, а другим дивився на річку, щоб не пропустити щось підходяще. І раптом бачу: пливе човник, та ще й який — футів тринадцять чи й чотирнадцять завдовжки; і несеться хутко, просто диво! Я кинувся у воду вниз головою, по-жаб’ячому, просто в одязі, й поплив до човника. Все чекав, що в ньому хтось причаївся, — у нас так частенько роблять, щоб пожартувати, а коли підпливеш аж до самого човна, схоплюються і починають насміхатись. Але цього разу вийшло не так. Човник і справді був порожній, я заліз у нього і пригнав до берега. Думаю, ото старий зрадіє, коли побачить: доларів десять така річ коштує! Але коли я дістався до берега, батька все ще не було видно, тож я завів човен подалі, в зарослі верболозу й дикого винограду. Раптом мені подумалось: а чи не сховати його гарненько, а потім замість того, щоб утікати в ліс, спуститися вниз по річці миль на п’ятдесят і пожити чимдовше на одному місці, а то чого це я маю бідувати, мандруючи пішки!
Від хижки це було зовсім близенько, і мені все здавалося, ніби йде мій батько, але я все-таки заховав човен. Тоді визирнув з-за кущів, бачу: батько вже спустився до річки по стежині й цілиться із рушниці в якогось птаха. Отже, нічого не помітив.
Коли він підійшов, я саме старанно витягував вудку. Він мене трохи насварив за те, що я так довго соваюсь; але я йому збрехав, що звалився у воду, а тоді поки вибрався… Я так і знав — батько помітить, що я мокрий, як хлющ, і почне розпитувати. Ми зняли з вудок п’ятьох сомів і пішли додому.
Ми обидва натомились, тому лягли після сніданку поспати. Я почав обдумувати, як це мені віднадити вдову і батька, щоб мене не шукали. Це було б значно краще, ніж покладатися на щасливий випадок. Хіба встигнеш утекти далеко, поки вони не помітили, що тебе нема? Та й мало що може статись! Я довго не міг нічого придумати, а тоді батько встав на хвилинку, щоб напитися води, та й каже:
— Якщо хтось наступного разу буде тинятися біля будинку, розбуди мене, чув? Цей тип сюди не з добром приходив. Я його пристрілю. Якщо він ще раз прийде, ти мене розбуди, добре?
Він упав і знову заснув: але його слова підказали мені, що треба робити. Ну, думаю, тепер я так усе влаштую, що нікому й на гадку не спаде мене шукати.
Годині о дванадцятій ми піднялися й пішли на берег. Річка швидко піднімалася, і нею пливло багато різного дерева. Незабаром з’явилась частина плота — дев’ять колод, зв’язаних докупи. Ми взяли човна і підтягнули їх до берега. Потім пообідали. На місці батька кожен сидів би на річці цілий день, щоб наловити якомога більше колод, але він так не звик. Дев’ять колод за один раз було для нього саме досить; він почав збиратися до міста їх продавати. Мене він знову замкнув, узяв човна і десь о пів на четверту потягнув пліт на буксирі до міста. Я зметикував, що цієї ночі він додому не повернеться, тож зачекав, доки він від’їде подалі, потім витягнув пилку і знову почав пиляти колоду в стіні. Ще до того, як батько переправився на той берег, я вже вибрався на волю; човен разом із плотом здавався просто плямкою на воді десь дуже далеко.