Я взяв мішок кукурудзяного борошна і відніс його туди, де був захований мій човник, розгорнув гілля і поклав борошно, потім доправив туди ж грудинку, а тоді й сулію з віскі. Я забрав увесь цукор та каву і скільки знайшлося пороху і дробу; забрав пижі, забрав відро і фляжку з гарбуза, забрав черпак і жерстяну кружку, свою стару пилку, дві ковдри, казанок і чайник. Я поцупив і вудки, і сірники, і решту речей — усе, що коштувало бодай цент. Забрав усе дочиста. Мені потрібна була сокира, але ж іншої сокири, крім тієї, що лежала на дровах, не знайшлося, а я знав, що її треба лишити на місці. Я виніс рушницю, і тепер усе було готово.
Коли я щоразу пролазив у дірку і виносив речі, то добряче підрив стіну, тож сліди довелося засипати зверху землею, щоб не було видно, що там хтось порпався. Тоді я вставив випиляний кусок колоди на місце, підклав під нього два камінці, а один приткнув збоку, бо в цьому місці колода була вигнута і не зовсім доходила до землі. Кроків за п’ять від стіни, якщо не знати, що частина колоди випиляна, цього нізащо не помітиш, та ще й стіна задня — навряд чи хтось буде там вештатися і розглядати.
До самісінького човна я йшов по траві, щоб не залишати слідів. Якийсь час я стояв на березі й дивився, що робиться на річці. Усе було спокійно. Тоді я взяв рушницю й пішов у гущавину лісу — хотів підстрелити якусь пташку, а потім наштовхнувся на дике порося: у наших місцях свині швидко дичавіють, якщо випадково забіжать сюди з якоїсь лугової ферми. Я вбив це порося і поніс його до хижки.
Я взяв сокиру і зламав двері, причому намагався рубати їх якомога сильніше; приніс порося, підтягнув його ближче до столу, перерубав йому шию сокирою та поклав його на землю, щоб витекла кров (я кажу: «на землю», бо в хижці не було дощаної підлоги, а просто земля — дуже втрамбована долівка). Потім я взяв старий мішок, наклав у нього великих камінців, скільки міг донести, і потягнув його від убитого поросяти до дверей, а тоді лісом до річки й кинув у воду. Мішок пішов на дно, так що і сліду не лишилося. Якщо подивитись на землю, одразу впадало в очі, що тут щось тягнули. Мені страшенно захотілось, щоб усе це побачив Том Сойєр: я знав, що він такою справою зацікавиться і зможе вигадати прекрасне пояснення всім слідам. Щодо вигадок ніхто не зможе змагатися із Томом Сойєром.
Наостанок я висмикнув у себе жмут волосся, намочив сокиру в крові, приліпив волосся до леза і шпурнув «знаряддя вбивства» в куток. Потім узяв порося, загорнув його в куртку (щоб не капала кров), відніс подалі від хижки, вниз за течією, й кинув в річку. Тут мені спала на думку ще одна штука. Я витягнув із човника мішок із борошном і стару пилку й відніс їх у хижку. Поставив мішок туди, де він стояв раніше, і продер у ньому пилкою знизу дірку, бо ж ножів та виделок у нас не було, — батько, коли готував їсти, вправлявся одним лише складаним ножем. Тоді протягнув мішок кроків із сотню по траві та через верболіз на схід від хижки, де було мілке озеро миль зо п’ять завширшки, суцільно заросле очеретом, — качок під осінь там буває сила-силенна. З іншого боку з озера витікала заболочений струмок, який тягнувся на багато миль, — не знаю, куди, але в річку не впадав. Борошно сіялося всю дорогу, тому вийшла тоненька біла стежинка до самого озера. Я ще кинув там батьків точильний камінь, щоб здавалось, ніби це його загубили. Тоді зав’язав дірку на мішку мотузкою, щоб борошно більше не сипалось, і відніс мішок разом із пилкою назад на човник.
Коли майже зовсім стемніло, я спустив човник униз по ріці до такого місця, де верби нависли над водою, і почав чекати, доки зійде місяць. Міцно прив’язав суденце до дерева, підвечеряв трохи, а потім ліг на дно, щоб викурити люльку й обдумати свій план. Думаю собі: якщо мене шукатимуть, то підуть по сліду мішка з каменюками до берега і спробують знайти моє тіло в ріці. А тоді простежать за слідом із борошна до озера і по струмку будуть шукати злочинців, які нібито вбили мене та вкрали речі. У річці вони нічого не шукатимуть, крім мого мертвого тіла. Незабаром їм це набридне, і більше вони й думати про мене забудуть. Ось і чудово, я нарешті зможу жити там, де захочу. Острів Джексона мені цілком підходить, я його добре знаю, там ніколи нікого не буває. А вночі можна буде переправлятися в місто: потиняюсь там, поцуплю, що мені треба. Острів Джексона — найкраще місце для мене.
Я добряче притомився і незчувся, як заснув. Прокинувшись, не одразу зрозумів, де це я. Сів, озирнувся навсібіч, навіть злякався трохи. Тоді згадав. Річка здавалася дуже широкою, на багато миль у ширину. Місяць світив так яскраво, що можна було перерахувати всі колоди, які пропливали, чорні й на перший погляд нерухомі, дуже далеко від берега. Навколо стояла мертва тиша; з усього було видно, що зараз дуже пізно, навіть пахло по-пізньому. Ви розумієте, що я маю на увазі… Не знаю, як це передати словами.