Наступного ранку щось мені стало нудно і захотілося якось розважитись. Я сказав Джиму, що, мабуть, переправлюсь через річку і вивідаю, що там робиться. Джиму ця думка сподобалась; він порадив лише, щоб я дочекався темряви, а в місті не хляпав вухами. Тоді подумав ще трохи і запропонував мені взяти мені щось зі старих лахів і перебратися дівчинкою. Це теж була слушна думка. Ми вкоротили одну із ситцевих суконь, я закотив штани до колін і вліз у неї. Джим застібнув на спині всі гачки, і сукня виявилась якраз по мені. А ще я надягнув солом’яний капор, зав’язав стрічки під підборіддям, так що заглянути мені в обличчя стало зовсім неможливо — наче у комин. Джим сказав, що тепер мене навряд чи хтось упізнає навіть вдень. Я вправлявся цілий день, щоб звикнути до жіночого вбрання, і потроху почав почуватися в ньому досить вільно. Тільки Джим зауважив, що дівчата ходять не так; а ще він сказав, щоб я припинив задирати сукню і пхати руки в кишені. Я послухався, і далі все пішло на лад.
Коли стемніло, я поїхав у човнику вверх за течією, тримаючись ближче до іллінойського берега. Я переправився у місто трохи нижче від пристані, й течією мене знесло до околиці. Там я прив’язав човника й пішов берегом. У маленькій хатинці, де дуже давно ніхто не жив, тепер горіло світло, і мені дуже захотілося дізнатись, хто це там поселився. Я підкрався ближче і зазирнув у вікно. Жінка років сорока сиділа за простим сосновим столом і плела при свічці. Обличчя було мені незнайоме: певно, вона недавно сюди переїхала, бо всіх жителів міста я знав. Але це було навіть добре, бо в мене вже почали жижки труситися: нащо, думаю, я взагалі припхався? Адже мене можуть впізнати по голосу. А якщо ця жінка хоч два дні прожила в такому маленькому містечку, як наше, вона, звісно, зможе розказати мені все, що треба. Я постукав у двері й дав собі слово ні на мить не забувати, що я дівчинка.
Розділ XI
— Заходьте! — сказала жінка, і я зайшов. — Сідай сюди, на стілець.
Я сів. Вона оглянула мене з ніг до голови своїми маленькими блискучими оченятами і запитала:
— І як тебе звати?
— Сара Вільямс.
— А де ти живеш? Десь поблизу?
— Ні, в Гукервіллі, це за сім миль звідси, вниз по ріці. Я всю дорогу йшла пішки і дуже стомилася.
— Та й зголодніла теж, я так думаю. Зараз щось тобі знайду.
— Ні, не треба. Я була така голодна, що зайшла на ферму за дві милі звідси, і тепер вже їсти не хочу. Ось чому я так пізно. Моя мама лежить хвора, грошей у нас немає; я оце пішла до свого дядька, його звати Абнер Мур. Мама сказала, що він живе на тому кінці міста. Я ще тут ніколи не була. Ви його знаєте?
— Ні, я ще не всіх знаю. Ми тут ще й двох тижнів не прожили. До того кінця міста не так уже й близько. Лишайся в нас ночувати. І зніми капелюшок.
— Ні, я краще трошки перепочину, — сказав я, — а тоді піду далі. Я не боюсь темряви.
Вона сказала, що одну мене не відпустить, а от годинки за півтори прийде її чоловік, тоді він мене проведе. Потім вона заходилася розповідати про свого чоловіка, про тих родичів, які живуть уверх по ріці, і про тих, які живуть униз по ріці, і що вони раніше з чоловіком жили значно краще, і що вони даремно переїхали в наше місто, треба було просто ні на що не звертати уваги, і так далі, і так далі; я вже було подумав, що марно намагався в неї дізнатися, що робиться в нашому місті, але зрештою таки дійшла черга й до мого батька і до того, як мене вбили, — тут уже, думаю, нехай балакає, скільки влізе. Вона розказала мені про те, як ми з Томом Сойєром знайшли дванадцять тисяч (тільки з її слів виходило двадцять), про мого батька та про те, що він пропаща людина, і що я теж пропащий. Нарешті дійшло й до того, як мене вбили. Я запита:
— А хто ж це зробив? Ми про це вбивство чули в Гукервіллі, лише не знаємо, хто вбив Гека Фінна.
— Ну, по-моєму, і в нас тут знайдеться багато таких, хто хотів би це знати. Дехто думає, що сам старий Фінн і вбив.
— Та невже?
— Спочатку майже всі так думали. Він і не знає, що його за це мало не лінчували. Тільки до вечора передумали, бо вирішили, що вбивця — негр-утікач на ім’я Джим.
— Але ж він…
Я зупинився. Вирішив, що краще промовчати. А жінка все торохкотіла, вона навіть не звернула уваги на мої слова.
— Цей негр утік тієї самої ночі, коли вбили Гека Фінна. І тепер за нього обіцяють винагороду — триста доларів. І за старого Фінна теж призначили винагороду — двісті доларів. Він, чуєш, з’явився у місті вранці, розказав про вбивство і разом з усіма їздив шукати тіло, а тоді взяв та й десь подівся. Його того ж вечора збиралися лінчувати, але ж він п’ятами накивав. Ну, а наступного дня виявилось, що негр теж втік: його ніхто не бачив після десятої вечора тієї ночі, коли сталося вбивство, — того всі почали думати на нього. А другого дня, коли все місто тільки про це і говорило, раптом повертається старий Фінн, іде просто до судді Тетчера і піднімає галас: вимагає, щоб той дав грошей і влаштував облаву на цього негра по всьому Іллінойсу. Суддя дав кілька монет, і старий того ж вечора набрався й півночі швендяв вулицями з якимись двома підозрілими субчиками, а тоді десь зник разом із ними. Ну, так от, з того часу його ніхто не бачив, і в нас тут думають, що він і не повернеться, доки все не вляжеться. Певно, сам убив, а підробив усе так, щоб думали на бандитів; тоді сам, чуєш, загребе всі Гекові грошики і по судах тягатися не треба буде. Люди кажуть: «Не здатен він убити, кишка тонка!» А я думаю: е ні, він хитрющий! Якщо він ще рік не повернеться, нічого йому за це не буде. Довести ж то, звісно, нічого не можна; а коли все стихне, він і захапає Гекові грошики без мороки.