— То що ж, давайте нападемо на цих чаклунів і провчимо їх, як слід!
Том Сойєр обізвав мене бовдуром.
— Та що ти! — обурився він. — Чаклун може викликати ціле полчище духів, і вони тебе вмить порубають, не встигнеш навіть кавкнути. Бо вони заввишки з дерево, а завтовшки як церква.
— Ну, — кажу, — а якщо ми теж викличемо духів собі на підмогу? Зможемо побити тих, чужих, чи ні?
— Як же ти їх викличеш?
— Не знаю. А як викликають?
— Як? Потруть стару бляшану лампу або залізну каблучку, і тоді з усіх боків з’являються духи, грім гуркоче, блискавка так і спалахує, дим клубочиться, і все, що духам наказати, вони відразу ж роблять. Наприклад, вони бавлячись можуть вирвати із землі дроболиварну башту і торохнути нею по голові директора недільної школи або взагалі кого завгодно.
— Для кого ж вони так стараються?
— Та для будь-кого, хто потре лампу або каблучку. Вони вважають володарем кожного, хто тре лампу чи каблучку, і повинні робити все, що він накаже. Якщо він накаже збудувати палац у сорок миль довжиною з самих лише діамантів та напхати його під зав’язку жувальною гумкою або чим там душа побажає, чи викрасти доньку китайського імператора за дружину, — вони все це мусять зробити, та ще за одну ніч, перш ніж зійде сонце. Мало того: вони повинні тягати цей палац по всій країні, куди тільки володарю заманеться, розумієш?
— Ось що, — кажу, — як на мене, всі духи — просто тупі віслюки, якщо не залишать цей палац собі, замість того, щоб клеїти дурня і втрачати таку нагоду! Мало того: якби я був духом, я б оцього володаря, який із лампою, послав би к бісовій мамі. Ото ще, буду я відриватися від справ і мчати до нього тільки того, що він потер якийсь мотлох!
— Не вигадуй, Геку! Якщо ти дух, ти повинен з’явитися, коли він потре лампу, хочеш ти цього чи ні.
— Що? Це коли я буду заввишки з дерево, а завтовшки як церква? Добре вже, я перед ним з’явлюся; тільки готовий побитися об заклад на що хочеш — я його зажену на найвище дерево, яке трапиться у тих місцях.
— Та ну тебе, Геку, з тобою говорити — дурно час тратити! Ти вже, здається, зовсім нічого не розумієш — наче телепень якийсь.
Два чи три дні я все думав про це, а потім вирішив сам подивитися, скільки правди в цій побрехеньці. Узяв стару бляшану лампу і залізну каблучку, пішов до лісу і тер, доки не спітнів, як індіанець. Думаю собі: збудую палац і продам. Тільки нічого не вийшло — духи так і не з’явилися. Так що, по-моєму, всі ці дурниці Том Сойєр просто вигадав, як завжди вигадує. Сам він, здається, повірив і в арабів, і у слонів. Ну, а я — інша справа: з усього було видно, що це звичайна недільна школа.
Розділ IV
Так минуло місяців три-чотири, вже давно настала зима. Я майже щодня ходив до школи, навчився складати докупи слова, трохи читати й писати. І ще вивчив напам’ять таблицю множення до «шість на сім — тридцять п’ять»; а далі, щось мені так здається, нізащо не вдасться подужати, хоч до ста років учись. Та й взагалі, я математику не дуже люблю.