Спочатку я цю школу терпіти не міг, а потім нічого, став звикати потроху. Коли, бувало, ну дуже вже набридне, я втечу з уроків, а наступного дня мене вчитель відшмагає; це йшло мені на користь і дуже підбадьорювало. Чим довше я ходив до школи, тим легше мені ставало. І до всіх суворих правил удови я теж помалу звик — якось притерпівся. Найважче було привчитися жити в будинку і спати на ліжку; аж до настання холодів я все ж інколи втікав на волю і спав у лісі — це було чимось на кшталт відпочинку. Старе життя мені було більш до смаку, але й до нового я теж почав звикати, воно мені навіть почало подобатись. Вдова казала, що я виправляюся потроху і поводжуся не так вже й кепсько. Казала, що їй за мене не доводиться червоніти.
Якось вранці я перекинув за сніданком сільничку. Я швидко схопив дрібку солі, щоб перекинути її через ліве плече і відвернути біду, але тут міс Вотсон невчасно нагодилася і зупинила мене. Каже: «Забери руки, Гекльберрі! Завжди ти насмітиш усюди!» Вдова за мене заступилася, тільки було пізно, біду все одно вже було не відвернути, це я точно знав. Я вийшов з дому, почуваючись зле, і все ламав голову, де ця біда зі мною трапиться і якою саме вона буде. Коли-не-коли лихо можна відвернути, тільки це був не той випадок, тож я і не пробував щось робити, а просто вештався містом у пригніченому настрої та чекав, де ж воно зі мною станеться.
Я вийшов у сад і перебрався через високий дерев’яний паркан. На землі було десь на дюйм снігу, який щойно випав, і я побачив на ньому сліди: хтось ішов від каменярні, потоптався трохи біля паркану, а потім пішов далі. Дивно було, що він не зайшов у сад, простоявши стільки часу біля паркану. Я не міг збагнути, у чому справа. Дивно якось… Я хотів був піти по слідах, але перед тим нахилився, щоб роздивитися їх. Спочатку я нічого особливого не бачив, а тоді помітив: на лівому каблуці було набито хрест із великих цвяхів, щоб відвертати нечисту силу. Я стрімголов скотився з гори, час від часу озираючись, але нікого не було видно. Помчав я до судді Тетчера. Він сказав:
— Ну, хлопче, ти щось зовсім захекався. Ти прийшов за відсотками?
— Ні, сер, — кажу я. — А хіба для мене щось є?
— Так, вчора ввечері я отримав за півроку більш як сто п’ятдесят доларів. Цілий капітал, як на тебе. Краще я покладу їх до решти шести тисяч, бо ти їх пустиш на вітер, якщо забереш.
— Ні, сер, — кажу, — я не хочу їх витрачати. Мені вони зовсім не потрібні — ні шість тисяч, ні сто п’ятдесят доларів. Я хочу, щоб ви їх взяли собі — всі ці гроші.
Він, видно, неабияк здивувався і ніяк не міг второпати, в чому справа, бо перепитав:
— Як? Що ти цим хочеш сказати?
— Будь ласка, не розпитуйте мене ні про що. Візьміть краще мої гроші… Ви ж візьмете?
Він каже:
— Навіть не знаю, що тобі відповісти… А що сталось?
— Будь ласка, візьміть їх, — наполягаю я, — і не розпитуйте мене. Тоді мені не доведеться брехати.
Суддя замислився, а потім каже:
— О-о! Здається, розумію. Ти хочеш продати мені свій капітал, а не просто подарувати. Це правильно.
Потім написав щось на папірці, пробіг очима і каже:
— Ось бачиш, тут сказано: «За винагороду». Це означає, що я придбав у тебе твій капітал і заплатив за це. Ось тобі долар. Тепер підпишись.
Я підписався і пішов геть.
Джим, негр міс Вотсон, мав велику волосяну кулю завбільшки з кулак; він витяг її із бичачого сичуга і тепер на ній ворожив. Джим говорив, що в тій кулі сидить дух і що цей дух усе знає. От я й пішов ввечері до Джима і розповів йому, що мій батько знову тут, — я бачив його сліди на снігу. Мені треба було знати, що він збирається робити і чи залишиться тут. Джим вийняв кулю, щось прошепотів над нею, а потім підкинув; куля впала на підлогу, як камінь, і відкотилася на дюйм. Джим спробував ще раз і ще — виходило все так само. Тоді він став навколішки, приклав вухо до кулі й прислухався, але пуття з того не вийшло. Джим сказав, що так буває: іноді без грошей куля нізащо не хоче говорити. В мене завалялася стара фальшива монета вартістю в чверть долара. Вона нікуди не годилася, бо мідь просвічувала крізь срібло; але навіть і без цього її не можна було збути з рук — така вона стала слизька, наче аж масна на дотик. Словом, одразу було видно, в чому справа. (Я вирішив, що ліпше буде не говорити про долар, який мені дав суддя.) Я відразу попередив, що монета погана, але, може, куля її візьме, чи ж їй не все одно? Джим понюхав монету, покусав, потер і пообіцяв зробити так, що куля сприйме її за справжню. Для цього потрібно розрізати сиру картоплину навпіл, покласти в неї монету на всю ніч, і зранку мідь уже не буде видно й на дотик монета не буде слизькою, так що навіть у місті її хто завгодно прийме, не те що волосяна куля. А я ж і раніше знав, що картопля допомагає у таких випадках, тільки забув про це.