— Краще спинимося тут, якщо знайдемо зручне місце; коні геть зовсім потомились. Давайте-но роздивимося навколо.
Де вже було чекати, — я відіпхнув човен від берега й тихенько перемахнув назад. Прив’язав човна на старому місці і вирішив, що в ньому й заночую.
Спав я погано: в голову лізли різні думки і заважали мені заснути. До того ж щоразу, як прокидався, мені здавалося, ніби хтось хапає мене за комір. Такий сон не міг мене підкріпити. Врешті кажу сам до себе: «Не діло так жити! Треба з’ясувати, хто тут на острові є, крім мене. Хай там що, а довідаюсь!» Після такого рішення мені відразу полегшало на серці.
Взяв я весло та й відіпхнувся від берега на крок чи два, а далі повів човна вздовж острова, весь час тримаючись у затінку. Світив місяць, і поза смугою тіні було зовсім світло, ну просто як удень. Я плив мало не цілу годину; кругом — тиша, все спало. За цей час я встиг допливти майже до кінця острова. Повіяв свіжий вітерець, аж по воді жмури пішли, — це означало, що ніч кінчається. Я гребнув веслом і повернув човна носом до берега; тоді захопив з собою рушницю, виліз із човна й прокрався на узлісся. Сів там на колоду й став дивитися крізь листя. Я побачив, як місяць пішов з чатів і темрява почала огортати річку. Але невдовзі понад вершечками дерев заясніла світла смуга, і я зрозумів, що скоро почне світати. Тоді я взяв рушницю й подався нишком у той бік, де наскочив учора на згасле вогнище, — я щохвилини зупинявся та прислухався. Але мені все не щастило: ніяк не міг знайти того місця. Коли це нарешті бачу — й справді щось блимає між деревами. Я почав підкрадатися, обережно й не поспішаючи. Підійшов зовсім близько й тоді виразно побачив, що там лежить на землі якийсь чоловік. Я так і похолов від страху. Чоловік той вкутався з головою у ковдру і мало не втиснувся в самісіньке багаття. Я присів у кущах кроків за шість від вогнища і не зводив з нього очей. Тим часом почало розвиднятися. Незабаром чоловік позіхнув, потягся, скинув із себе ковдру — і виявилось, що то Джім, негр міс Уотсон! Ох, і зрадів же я, коли його побачив! Кажу до нього:
— Здоров, Джіме! — та й виліз із кущів.
А він як підскочить, очиська вилупив. А тоді впав навколішки, склав руки й почав благати:
— Не руш мене, не руш! Я ніколи мерців не кривдив. Я завжди любив померлих і робив для них усе що міг. Іди собі назад до річки! Ой, не чіпай старого Джіма, залиш його! Він же завжди з тобою приятелював!
Мені недовго довелося переконувати старого, що я справді не мрець. Я дуже зрадів, коли побачив Джіма. Тепер я вже був не самотній. Я не боявся, що він викаже, де я переховуюсь, — я так йому й сказав. Я весь час говорив, а він сидів мовчки й дивився на мене. Тоді я й кажу:
— Тепер уже зовсім розвиднілося. Не завадило б поснідати. Розпали-но багаття, підкинь більше хмизу.
— А нащо ж його розпалювати? Хіба на те, щоб варити суниці та різну негідь? Але ти маєш рушницю, еге? З нею ми можемо добути собі чогось кращого за суниці.
— Суниці та різна негідь... — кажу я. — Цим ти годувався?
— Я не міг нічого іншого роздобути, — каже він.
— Ого! А чи давно ти на острові, Джіме?
— Я попав сюди другої ночі по тому, як тебе вбили.
— І ти був тут увесь час?
— Атож.
— І нічого не їв, окрім цієї погані?
— Ні, сер, анічогісінько.
— Ну то ти, мабуть, страшенно зголоднів, еге?
— Я, здається, міг би зараз коняку з’їсти! Їй-богу, міг би! А ти давно-вже на острові?
— З тієї ночі, як мене вбили.
— Ти диви! А що ж ти їв? Е-е, таж маєш рушницю. Ого! Це добряча штука! Тепер ти підстрель що-небудь, а я тим часом розпалю багаття.
Ми разом пішли до того місця, де стояв мій човен, і, поки Джім розводив вогонь на галявинці між деревами, я приніс борошно, і копчену поребрину, і каву, і кавник, і сковорідку, і цукор, і бляшані кухлі; негр аж остовпів з подиву, гадаючи, що все те я добув чаклунством. Ще й до того я впіймав на гачок добрячого сома, а Джім порізав його своїм ножем і засмажив.
Коли сніданок був готовий, ми порозлягалися на траві й поїли його просто з вогню. Джім так уминав, що аж за вухами лящало, — він же перед тим мало не помер з голоду. Правду сказати, ми обидва понаїдалися аж по самісіньку зав’язку, а коли наситилися, лягли відпочити.
Джім помовчав трохи, а тоді й питає: