— Тільки що!.. Отамо, біля кущів! — показав Петякантроп.
— Що? Нічого я не бачив, — знизав плечима Половинка. — Нікого не було.
— Ну, може, не бачив, бо ти ж лежав, — сказав Чайник. — Але ж чути мусив. «Відпустіть його! Семуа не любить насильства».
— Нічого не чув. То вам здалося! Голови понапікало, та ще й битися лізете… Розпалилися, от і примарилося. У жаркий день не можна робити різких рухів. Це небезпечно. Різна чортівня у голову лізе.
Хлопці отетеріло перезирнулися.
Котька тільки очима кліпав: що за дивний хлопець Половинка? Невже й справді не бачив і не чув? Не може цього бути.
— Ти що, смієшся з нас? — Чайник ударив себе в груди. — Я ж ясно бачив!.. І чув.
— І я! — вдарив себе в груди Петякантроп.
— І в телескоп ми бачили. Отам-о, на острові, — Чайник підбіг до крайберега й тицьнув рукою на той бік. — І човен якийсь чудернацький. На підводних крилах.
— Оно ще й хвилі на річці. Мабуть, від його човна, — показав Петякантроп.
— О! — здивовано вигукнув Чайник. — А наших човнів нема! Десь зникли. І весло зникло.
— І бабин мішок, — підхопив Петякантроп.
— А коли пришельці, то завжди щось таємничо зникає. Я читав. І взагалі…
— Та вигадка все це, — переконано сказав Половинка. — Начиталися різного всякого… Ніяких пришельців не було й бути не може. Фантазія.
— А… а Тунгузький метеорит? — аж підскочив Чайник. — На дві тисячі двісті квадратних кілометрів геть усе лягло. Вчені кажуть… І взагалі…
— Якщо взагалі, — усміхнувся Половинка, — то минулого року була експедиція, керована професором Миколою Володимировичем Васильєвим, яка довела, що тунгузьке диво не могло бути космічним кораблем, але не було й звичайним метеоритом. Найімовірніше, це був або шматок, або навіть ціла комета.
— Га? — роззявив рота Петякантроп.
— А… а… Бермудський трикутник? — не здавався Чайник.
— Ну, це одне з багатьох загадкових явищ природи, ще не пояснене наукою, але нічого спільного з космічними пришельцями воно не має. Це пояснюється якоюсь аномалією в електромагнітному полі Землі, — Половинка говорив поважно, наче професор.
— А… а в Петрозаводську?
— Природне явище.
— А… а… а… — та більше нічого сказати Чайник не встиг. Раптом почувся голос чорнявої Свєти:
— Що тут у вас трапилося? Такі збуджені… Що — справді таємниця віку?
— Та от, — пхекнув Половинка. — Запевняють, що бачили якогось космічного пришельця.
— Що?! Пришельця? Ой, як цікаво! Якого? Де?
— Та отамо в кущах! — тицьнув через плече відстовбурченим великим пальцем Половинка.
Свєта підбігла до кущів:
— Де? Де? Нема… Нікого… Нічого… Хіба що ось пляшка порожня. Так вона ж не інопланетна. Звичайнісінька, земна, з-під лимонаду… А-а-а… То вони, мабуть, читали «Історію з літаючими тарілками» і теж думають нас розіграти. Не вийде! Літаючий Чайник!.. Ха-ха-ха! — Свєта зобразила руками чайник і зареготала.
— Та йди ти! — насупившись, буркнув Чайник.
— Краще, ніж вигадувати, бабусі допомагав би! Видумляка! — докірливо сказала Свєта. — А то просто боляче дивитися — з ніг, бідненька, збилася, сама усе робить, а ти… Ех, ти! Втік!.. Вигадав нісенітницю з якимсь пришельцем і втік. Щоб тільки нічого не робити. Все звалив на стару немічну бабусю. Ганьба! Користуєшся тим, що батьки в полі…
— Ой! Тримайте мене, бо я її зараз… — скривився, наче од зубного болю, Чайник. — Ну, що тобі треба? Ну, чого ти лізеш?! Ну!.. Ще вона буде мені тут влаштовувати трудове виховання!.. Ну!..
— От ми зараз тобі влаштуємо! — Петякантроп замахнувся, та враз, мабуть, згадав про Семуа, обернувся до кущів, звідки той виходив, і застиг з піднятою рукою.
— Ой! Тікай звідси, бо… — скреготнув зубами Чайник.
— Бо не витримаю! — благально приклав руку до грудей Петякантроп.
— І взагалі… — знову скреготнув зубами Чайник.
— От уже таки хотіла тобі, Чайник, щось цікаве сказати. Попередити про один секрет. А тепер не буду, раз ти такий. От!.. Раз ви такі… — Свєта круто повернулася й пішла.
— Потрібні вони дуже, твої секрети…
— … як рибі зонтик…
— І взагалі… — загукали їй услід Чайник і Петякантроп.
— Ну, я пішов рибалити, — поважно сказав Половинка, витягаючи з кущів удочки. — Не галасуйте тут. Не полохайте мені рибу.
І він зник з Котьчиних очей — спустився з крутого берега вниз, до води.
Свєта одійшла уже досить далеко. Раптом обернулася. І помітила Котьку.
— О! — загукала вона. — Дивіться! Ондо ваш пришелець! За будяком ховається… Ех ви! Мюнхгаузени! Видумляки нещасні! Ха-ха-ха! — і вона, сміючись, побігла геть.