— Мда… інтересний кадр!.. І взагалі…
— Не інакше, як він сам спить у піраміді, — розтягнув рота у посмішці Петякантроп. — Тому-то такий маленький… І пам'ять така могутня… Ги-ги!..
Але ніхто не засміявся.
І тут Петякантроп уперше відчув небезпеку.
До появи Половинки Петякантроп владарював у класі безроздільно. Його слово було закон. Якщо хтось огинався, насмілювався протестувати, Петякантроп коротко казав: «Вріжу!» — і врізав. Авторитет його фізичної сили був незаперечний. Навіть деякі семикласники його боялись.
Поява Половинки з його захоплюючими розповідями одразу відчутно позначилася на Петікантроповому авторитеті. Наче хирлявий Половинка взяв той авторитет своїми слабосильними рученятами, зняв з високого цвяха і спокійнісінько швиргонув у помийницю. Тепер усі ходили й дивилися Половинці в рот. І чекали, що він скаже. І він щодня говорив якісь потрясаючі речі про різні загадки й таємниці. Сьогодні про «Літучих голландців», про кораблі, що носяться по морях з мертвим екіпажем на борту або навпаки, без жодного члена команди, яка несподівано в одну мить кудись зникла, залишивши в камбузі паруючий борщ… Завтра про кам'яних ідолів і скарби інків… Післязавтра про таємницю озера Тітікака… І все це Половинка розказував якось так, що одразу ставало моторошно й цікаво. І хотілося будь-що розгадати таємницю.
Навіть Чайник ходив за Половинкою, мов зачарований.
Петякантроп мусив щось робити. Якось він вибрав момент під час перерви, коли біля Половинки нікого не було, підійшов до нього впритул і сказав:
— Слухай, ти! Очкарик! Ти думаєш, ти розумний? Так?.. Помиляєшся! Дурний ти, а не розумний! От, що це таке? — він підніс до Половинчиного носа кулак.
— Кулак, — спокійно сказав Половинка.
— От бачиш — не вгадав! Дурень! Це — не розгадана тобою таємниця. От! І я тобі зараз допоможу її розгадати! — і Петякантроп тицьнув Половинку прямо у підборіддя. Половинка не встояв на ногах і сів.
— Ги-ги! — вищирився Петякантроп. — А тепер біжи до вчительки скаржитися!
Петякантроп чогось не сумнівався, що Половинка побіжить скаржитися. А що ж іще може зробити цей слабак? Він поскаржиться, а Петякантроп при всіх кине йому в обличчя: «Ябеда!» і Половинки нема. Зник, як булька на воді. З усіма своїми таємницями. Ябеда — це не людина. Ябед і донощиків зневажають усі.
Але Половинка скаржитися не побіг. Він підвівся, потер забите підборіддя, зітхнув і сказав:
— Бідний ти чоловік. Мені тебе жаль. Ти, мабуть, хворий. Здорова людина не стане ні з того ні з сього лізти з кулаками. Та ще й до слабішого за себе.
Петякантроп розгубився. Він не знав, як йому реагувати. Ще раз тицьнути Половинку рука не піднімалась. А інших аргументів Петякантроп не мав. На його щастя, продзвенів дзвоник, і довелося бігти в клас. Половинка нікому нічого не сказав. З однокласників ніхто не бачив, і на цьому могло б усе закінчитися. Та Петякантроп вважав себе ображеним. При свідках знову «врізати» Половинці він не наважився. А що, як стануть на захист? Тоді зовсім прощай авторитет. І Петякантроп вирішив застосувати тактику раптових нальотів. Він підстерігав Половинку по дорозі додому, наскакував ззаду, валив з ніг, швидко давав кілька тумаків і, не обертаючись, спокійно йшов собі геть — наче то не він.
Мусив же цей слабак колись поскаржитися!
Але Половинка вперто не скаржився, а продовжував розповідати свої захоплюючі таємничі історії. Одного разу він завів мову про зміїв.
Виявляється, його двоюрідний брат працює в Київському зоопарку і саме в тераріумі, де змії. Там є і кобра, і гюрза, і пітон, і багато інших.
Половинка говорив про них з піднесенням. («Люди даремно так ставляться до зміїв. Змії приносять велику користь. Недарма ж і емблема медицини — чаша і змія».) Але з особливим захопленням говорив Половинка про гримучу змію.
— Її називають джентльменом зміїного світу. Це єдина в світі змія з гуркалом, тарахкалом на хвості. Перші гримучі змії з'явилися в другій половині третейської ери, і в результаті природного добору вижили індивідууми з найсильнішою отрутою і найгучнішим музичним інструментом. Було багато випадків приручення гримучників людьми. Один пастор з Каліфорнії привчив гримучника дзвонити перед кожною молитвою. А один золотошукач — Олин Янг — тримав гримучника замість собаки. Коли приходив хтось чужий, гримучник висовував своє тарахкало у вікно й торохтів. Ну і той чужий тікав так, що аж п'яти мелькали… У індіанців Північної Америки гримучник був символом свободи. Вбити гримучу змію дуже важко. Вона страшенно живуча. Можна вважати гримучника тричі вбитим, а він ще може завдати смертельний удар. Відрубана голова гримучника може вкусити навіть через годину. Тарахкало — не єдина прикраса гримучника. На морді його зяють дві ямочки, наче на щічках усміхненої дівчинки. Це — своєрідні приймачі інфрачервоного випромінення, які сприймають коливання температури з точністю до однієї десятої градуса. Завдяки цьому змія визначає місцеперебування своєї жертви в абсолютній темряві й наводиться на неї, як ракета на ціль. Гримучник відчуває наближення навіть найменшої теплокровної тваринки. Вкушені гримучником найчастіше вмирають від страху. Після нападу гримучника єдиний вихід — лягти на землю й чекати допомоги. Тоді, як пишуть, дев'яносто сім шансів із ста врятуватися…