Оце пригода!.. Та хіба міг він навіть мріяти про таке!.. Пливе на острів, де висадилися справжні космічні пришельці, інопланетяни! Та Ігор Дмитруха слізьми вмиється від заздрощів! А Тютя?! Тютя вмер би від страху на його місці!.. І взагалі забулькав би на дно — бо ж плавати не вміє. Та… Та враз Котьку огортала тривога: а якщо пришельцям не сподобається візит непроханих гостей?.. І скільки їх там, тих пришельців?.. Може, вони сердяться на хлопців за те, що ті лупцювали Половинку (може, Половинка справді теж пришелець…) І… і тоді хтозна-що може бути…
Але потім знову холодна хвиля страху відкочувалась і натомість накочувалася гаряча хвиля радісного збудження. Та це ж таке… таке… таке… Вони ж перші радянські люди, що контактують з живими інопланетянами, пришельцями з інших цивілізацій! Це ж сказитися можна!
Котька від захоплення набрав повен рот води і трохи не захлинувся.
Хлопці підпливли до острова і, обережно розсуваючи очерет, почали вибиратися на берег. Ще трохи, ще… І от…
Вони завмерли й перезирнулися.
За кущами верболозу, посеред острова, стояв яскравий жовто-червоний намет. Біля намету лежали якісь лискучі алюмінієві чудернацької форми ящики, конуси і циліндри, схожі на деталі міжпланетного корабля.
— І-і-і!.. — вдихнув Чайник.
— У-у-у!.. — видихнув Петякантроп.
— З-здається, н-нікого нема, — самими губами прошелестів Котька.
Чайник виявився все-таки найхоробрішим. Він перший посунув до намету. За ним поповз Петякантроп.
А Котька… Тільки не думайте, будь ласка, що Котька був зовсім боягузом. Але в останню мить у нього в голові іскрою проскочила думка: «То ж вони лупцювали Половинку, а не я… Хай перші й лізуть».
І та думка якось уповільнила його рухи, і Котька лишився в кущах.
Чайник, зігнувшись, навшпиньках підійшов до намету. Хотів зазирнути всередину, та тільки взявся рукою за запону, як раптом з намету вирвався дим, спалахнув вогонь і… Чайник від несподіванки гепнувся на землю.
Петякантроп, що й так лежав на землі (бо не йшов, а повз), просто закляк, наче його судома звела. А Котька за кущем тільки рота роззявив.
І тут сталося таке, що Котька не повірив своїм очам. Ящики, конуси й циліндри, що лежали біля намету, несподівано заворушилися. Спершу піднявся в повітря ящик і опустився на інший ящик. Потім злетів циліндр і ліг зверху, а на нього — конус. І виникла якась дивна химерна фігура. Та фігура наче ожила і раптом заговорила. З верхнього конуса почувся гучний «неземний» голос Семуа:
— Плом бурделом бурдавур… Пробачте. Що треба дітям Землі від мене? Відповідайте!..
— М-мм… н-нічого, — сидячи, пробелькотів Чайник.
— П-просто т-так, — промимрив, лежачи, Петякантроп. Котька промовчав.
— Як звати дітей Землі? — запитала «фігура».
— Що? — ледь вимовив Чайник.
— Повторюю запитання — як звати дітей Землі? Переходжу на прийом.
— В-вася, — сказав Чайник.
— П-петрик, — сказав Петякантроп.
Котька знову промовчав. Він вирішив поки що не встрявати в розмову. «Фігура», здається, його не помічала.
— Ваша інформація невірна. Ви говорите неправду, — почулося з конуса.
Чайник і Петякантроп вражено перезирнулися.
— Га?
— Що?
— Я чув, як ви називали один одного іншими іменами — Чайник і Петякантроп. Хіба на вашій планеті в жителів по кілька імен? Поясніть, будь ласка.
— А-а… — протягнув Чайник. — Та ні. Просто… просто це не… це не справжні імена, а так, вуличні прізвиська… Насправді мене звуть Вася.
— А кличуть Чайник, — подав із землі голос Петякантроп. — Бо прізвище його Чайка.
— А його насправді звати Петрик, а кличуть Петякантроп. Бо він… ну, такий… любить це саме… в індіанців грати… І взагалі…
— Дивно… Дуже дивно… Сюр, бобелюр, кордавур… Пробачте. Якісь незрозумілі звичаї на вашій планеті…
Слова своєї мови голос Семуа промовляв скоромовкою, а слова українські — чітко, завчено, — розтягуючи й артикулюючи, як іноземець.
— А… а як звати вас? — одважився спитати Чайник.
— Семуа.
— А хто ви такий? — осмілів і Петякантроп. — Звідкіля?
— Я — з планети Укриц Анера.
Хлопці тільки плечима знизали.
Котька теж ніколи не чув про таку планету.
— Аз якої це галактики? — спитав Чайник.
— З галактики Яізюлі.