— А що це за гравітаційні сходи? — подумки питає Котька.
— Довго пояснювати. Плом бурделом бурдавур, — усміхається Спиридон Спиридонович. — Ми ступаємо по гравітаційних імпульсах, які надсилає спеціальний апарат — імпульсатор…
— Дуже зручно, — киває Котька. — Надзвичайно!..
— Радий, що тобі подобається. Це винахід твого батька, — усміхається Спиридон Спиридонович.
«І тато нічого нікому не сказав!.. Ох, тато!.. Мама його завжди лає, вважає легковажним, несерйозним (вона кандидат, а він звичайнісінький інженер!), а він, бач…» — і Котька сповнюється невимовною, щемливою аж до сліз ніжністю до свого скромного й геніального тата.
Іти по гравітаційних імпульсах дуже легко, не відчуваєш ніякої втоми, ноги переставляються самі собою. Котька піднімається все вище й вище в небо, «Бережок» внизу вже зовсім маленький, будиночки іграшкові. На одному рівні з Котькою пропливають осяяні чи то місяцем, чи то прожектором корабля хмарки. І Котька, який так боїться висоти, який до поручнів балкона не підходить, бо в нього одразу починають бігати в животі холодні мурашки (наче од крижаної газованої води), зараз відчуває надзвичайну приємність, легкість і піднесення.
«От молодець батько!.. Які прекрасні гравітаційні сходи придумав!»
Вони з Спиридоном Спиридоновичем підійшли-піднялися вже до самісінької «літаючої тарілки».
Спиридон Спиридонович постукав (звук був такий, наче він стукав у порожні цинкові ночви) і сказав:
— Одчиніть! Це я! Самуа! Па ні ко мо!..
Почувся залізний скрегіт (схожий на той, що був, коли дідок Дика природа одчинив залізні двері складу), і в «літаючій тарілці» утворився зяючий темнотою отвір. Звідти війнуло сирістю й запахом яблук. Десь угорі тьмяно світилася заґратована лампочка (точнісінько, як у складі).
— Іди вперед! — наказав Спиридон Спиридонович, і Котька пішов. Його ноги по коліна занурилися в якусь слизьку липучу рідину.
— Не лякайся. Ми проходимо дезинфектор-акліматизатор. Всередину не можна заносити нічого земного. Ба рабадол пірадур… — Спиридон Спиридонович знову постукав (тепер наче у порожню дерев'яну бочку), і враз Котька замружився від яскравого сліпучого світла. А коли розплющив очі, то побачив, що вони вже стоять у величезному залі, дуже схожому на зал Київського оперного театру, тільки всі глядачі в скафандрах з антенами і з миготливими на голові лампочками. «Ого! Яка вона, виявляється, велика всередині, літаюча тарілка!» — подумав Котька. По проходу між рядами до Котьки ішли двоє. Теж у скафандрах. Підійшли, нахилилися, і крізь ілюмінатори скафандрів Котька раптом упізнав… тата і маму. Вони усміхалися й підморгували йому. Але мовчали.
«Так що? Тато і мама — пришельці? — вражено подумав Котька. — Значить, я — син пришельців? І виходить, я теж… пришелець…»
В голові у нього замакітрилося.
— Так, так!.. — усміхнувся Спиридон Спиридонович. — Весь: «Бережок» — пришельці. Експериментальне селище пришельців. Але це велика таємниця. Якщо ти… то тебе доведеться аннігілізувати. Але ще більша таємниця — на сцені! Ходімо!
І Спиридон Спиридонович повів Котьку через прохід, повз глядачів у скафандрах на сцену. Скафандри поверталися до Котьки, і він пізнавав крізь ілюмінатори жителів «Бережка». От дружина Спиридона Спиридоновича, от його дочка, от знайома дітлашня у маленьких скафандриках…
Вони піднялися на сцену, і тут Котька побачив… чорняву Свєту… Вона лежала зв'язана посеред сцени, а біля неї стояла запряжена більмуватою кобильчиною бочка, в якій вона возила на «Бережок» воду. — Наш «язик», — показав Спиридон Спиридонович на чорняву Світу. — А це — знаряддя праці! Ку ко бо бочка!
Несподівано дно бочки прохилилося, наче дверцята, і звідти визирнув дідок Дика природа. Підморгнув Котьці і приклав палець до губів:
— Тсс!.. Я «зайцем»!.. Я тебе виручив, і ти мене не видавай.
І дно зачинилося.
— А де твоє ку ко бо бо? — несподівано нахмурив брови Спиридон Спиридонович.
Котька розгубився:
— Та я ж… я ж пришелець… Он же мої тато й мама… у скафандрах… Ви що — хіба не знаєте?..
— Нічого я не знаю! Де твоє знаряддя праці? На нашій планеті всі працюють. І інакше бути не може!
— Але ж я… дитина… — забелькотів Котька. — Я ж іще малий.
— Як щось інше, то ти дорослий, а як… — уже голосом Чайникової баби, промовив Спиридон Спиридонович. — Або негайно давай ку ко бо бо, або…
І Котька раптом відчув, що сцена під його ногами почала розсуватися, і якраз посередині, між лівою й правою ногою. Котька хотів переступити на якийсь бік і не міг. Чорна страшна розщелина все більшала й більшала, ноги роз'їжджалися все ширше й ширше. Котька не витримав і полетів у порожнечу…