Павлик засунув руку за пазуху і обережно, ніби щось живе, витяг маленьке синє ведмежа з ніжної пухнастої синелі. Очі і ніс у нього були зроблені з малесеньких намистинок, і мордочка страшенно симпатична й кумедна. У піднятій вгору лапі — жовта шовкова нитка, на кінці якої прив'язано якусь круглу гумову мисочку.
В Лесі загорілися очі.
— Що це?
— Гришка.
— Чому — Гришка?
— Звуть так.
— А звідки він у тебе?
— Дядя один подарував. Знайомий. Він нас з мамою якось на машині до вокзалу підвозив. І Гришка в нього на склі висів. Він може на якому завгодно склі висіти. Навіть на стелі, якби стеля була скляна. І на руці теж… Ось дивись.
Павлик послинив долоню, притис до неї гумову мисочку, мисочка присмокталася, і ведмежа, погойдуючись, повисло на ниточці.
Леся усміхнулася:
— Здорово… А чому він синій?
— Тому що Гришка. Всі інші ведмеді Мишки. А він — синій. Гришка.
Леся перейшла у другий клас, але ляльками ще гралася. На час ремонту всі її іграшки були сховані. І зараз, дивлячись на це кумедне синє ведмежа, Леся гостро відчула, як вона скучила за своїми ляльками. Їй навіть стало шкода себе.
— Дай мені його подержати. Можна? — тремтячим голосом сказала Леся.
— Будь ласка. Він добрий, цей Гришка. Він завжди робить тільки хороше і ніколи поганого.
Ведмежа було легке, майже невагоме, і в руці, коли Леся його взяла, було так ніжно-ніжно, що вона подумала: «А справді, він добрий».
— От, наприклад, підлетить до нього бджола, — вів далі Павлик. — Покружляє, сяде на ніс. Він міг би її з'їсти, правда ж? Адже всі ведмеді люблять мед. А він — не чіпає. Не хоче кривдити… А вовка він прогнав. Вовк якось уночі приходив, коли я один дома залишався. Гришка його прогнав… А мандрівник він який! Він на машині того дяді знаєш скільки проїхав! Півземлі! Сто тисяч кілометрів. Я теж люблю їздити. А найбільш за все на світі я люблю на тролейбусі біля відчиненого вікна їхати. Голову висунеш, і вітер в обличчя… Весь час би так їхав. Хороше. Правда ж?
— Ага, — непевно сказала Леся. Вона ніколи в житті не їздила в тролейбусі біля відчиненого вікна. В них у містечку не було тролейбусів.
Леся зачаровано дивилася на синє ведмежа. Воно так їй подобалось! Вона будь-яку ляльку віддала б за нього.
Зітхнувши, вона повернула, нарешті, його Павликові. Павлик розуміюче глянув на неї:
— Подобається? Він усім подобається. Мені вже багато разів говорили мінятися. Один навіть справжній заводний грузовик давав. Та хіба я можу обміняти Гришку? Правда ж?
Павлик усміхнувся і обережно сховав ведмежа знову за пазуху.
Леся нахмурилася і мовчала.
Павлик довго дивився на неї, потім сказав:
— Тобі зі мною скучно. Правда ж?
Леся чмихнула й знизала плечима:
— Ні, чому… Просто взагалі скучно.
— Ти, мабуть, збиралася кудись сьогодні? Гратися чи взагалі… То іди. А я тут побуду. І нікому не скажу.
Леся знітилася. І раптом подумала:
«А що, як справді піти з ним на лиман? Він там тихенько на березі посидить, а я — з дівчатками… Ніхто знати не будо». Вона уважно подивилася на Павлика.
— Ти до моря не боїшся йти?
— Ні.
— Підемо. Тільки так, щоб ніхто не знав.
— Підемо, якщо ти хочеш…
4. На лимані
У містечку була лише одна справжня міська вулиця — асфальтована, з тротуарами. Власне кажучи, це навіть була не вулиця, а шосе, що проходило через містечко. Там стояли готель, школа, кінотеатр, магазин, аптека. Решта вулиць — зовсім сільські: обабіч дерев'яні паркани, під якими зеленіла, трава, з-за парканів виглядали соняшники, кукуруза, просто на дорозі в поросі греблися кури. Одна з таких вулиць і вела до лиману.
Леся одразу пожвавішала, розговорилася.
— Знаєш, який у нас лиман! От побачиш. До нас завжди на літо дачники приїздять. Ви теж дачники?
— Ми у відрядженні.
— Якому відрядженні?
— Службовому. Моя мама ревізор і часто їздить. І мене інколи бере. Бо я скучаю.
— А ви взагалі де живете?
— У Києві… Ти була в Києві?
— Ні ще… Але скоро поїду, — збрехала Леся.
Було незручно. Вона старша за нього, мабуть, на цілих три роки, а в Києві не була, в тролейбусі біля відчиненого вікна не їздила і не знає, що таке ревізор…
— А ти рибу вудочкою ловив?
— Ні.
— А я ловила. І бичка піймала. Отакого.
— Мій татко теж колись ловив. І щуку піймав. Отаку.
— Так то ж тато!
— Тато, — задумливо підтвердив Павлик, — звичайно.