«Спасибі тобі, Лесечко!»
Сором! Який сором!
Леся вийшла на вулицю. І якось самі собою ноги понесли її до моря.
Сонце вже сідало, широка сліпучо-іскриста смуга пролягла від самого обрію через весь лиман. Очам було боляче дивитися, і, може, тому Леся не одразу помітила Павлика і його маму. Вона навіть подумала, що їх нема на лимані. Та от біля скелі на тому місці, де купалася сьогодні Леся з дівчатами, з'явилося дві голови — одна більша, друга менша. Павлик плив поряд з мамою, і вони про щось говорили.
Леся причаїлася в бур'янах — вона не хотіла, щоб її побачили. Вона й сама не знала, чому прийшла сюди. Просто їй було тоскно.
Мабуть, немає нічого гіршого, коли ти сам усвідомлюєш, що ти вчинив зле, нечесно, неблагородно, коли ти сам про себе погано думаєш. Ніхто тобі не може допомогти…
Леся повернулася і поволі побрела вздовж берега.
До самісінької темряви вона безцільно блукала на самоті. І тільки коли на небі одна за одною почали загорятися яскраві колючі зірки (немов хтось непомітно включав на високій темно-синій стелі малесенькі іграшкові лампочки), а. з моря потягло вечірньою прохолодою, Леся пішла додому.
Павлик уже спав, матері його десь не було. Леся повечеряла і теж лягла.
Вона довго лежала з розплющеними очима і думала. Думала про те, як добре, що в неї є тато і мама і ніхто не помер; як це, мабуть, жахливо, коли хтось із рідних вмирає, і як це було б справді добре, якби люди взагалі не вмирали…
Вже зовсім засинаючи, вона подумала, що було б добре от зараз устати, піти нарвати в саду великий букет квітів і поставити біля їхнього ліжка, щоб вони прокинулись і побачили, що в них є квіти. Але підвестися вже не було сили. І остання думка була така: «Ну нічого, я прокинусь рано-вранці і ще встигну».
Але прокинулась Леся зовсім пізно. Розплющила очі, глянула на сусіднє ліжко і одразу зрозуміла — поїхали! Постіль з ліжка була знята — голий матрац і подушки без наволочок, всі в пір'ї. Леся знала, що постіль знімають лише тоді, коли хтось виїжджає. Леся зітхнула, — значить, нічого з букетом не вийшло. Леся подивилася у вікно і раптом побачила — на віконному склі на гумовій мисочці-присосці висіло синє ведмежа Гришка.
— Забув! Забув!
Леся миттю скочила з ліжка.
Вони ще, може, на вокзалі, ще не поїхали!
Треба бігти, догнати, віддать! Негайно! Ще можна встигнути. Як же так!..
І враз зупинилася.
Забув? А хіба він міг забути?
Забути свого Гришку!
Ні! Таких речей не забувають.
Ні, він не забув. Він просто залишив.
Їй залишив.
Подарував…
Леся обережно зняла Гришку з вікна.
Він лежав у неї на долоні — легкий-легкий, майже невагомий — і дивився на неї своїми блискучими намистинками-очима…
Виявляється, він таки вмів говорити, цей іграшковий синій ведмедик Гришка.
І він багато сказав Лесі. І про Павлика, і про неї саму, і взагалі…
ЗМІСТ
ПРИГОДИ ГРИЦЬКА ПОЛОВИНКИ. Повість
ОПОВІДАННЯ
Космонавти з нашого будинку
Ябеда
Федько-соліст і кобила Муська
Остання бомба
Помста
«Злочин» Жори Горобейка
Синє ведмежа Гришка
